– Юначе. Юначе. Так, так, ви, – Богдан здригнувся й похитав головою, аби пересвідчитися, що звернення стосувалося саме його. Утім, сумніви відступили, щойно він угледів усміхнену жінку, яка дивилася просто на нього. – Так, ви. Купіть тюльпани, юначе.
– Що, пробачте? – перепитав юнак, підходячи ближче. Стояти в безкінечному людському потоці було нерозумно, бо той одразу ніс тебе вперед, наче бурхлива гірська річка.
– Купіть тюльпани, – усміхнулася вона, простягаючи йому невеличкий букетик із біло-рожевих тюльпанів.
На вигляд жінці було близько сорока років. Вона була вдягнена, як і більшість вуличних продавців, у теплу куртку на хутрі, товсті штани й громіздкі чоботи, в яких жоден мороз не страшний. Тільки от обличчя було інше. Живе, добре й таке несхоже на суворі, обвітрені обличчя вуличних продавчинь. А від усмішки дивовижним чином віяло теплом. Теплом давнього знайомця й рідної людини. Але Богдан міг присягнутися, що бачив цю жінку вперше.
– Пробачте. Я не люблю квіти, – тихо відповів він, стаючи поруч, коли його ледь не зніс повний чоловік. – Дивне ви місце обрали для торгівлі.
– Чому? – усміхнулася жінка, притискаючи до грудей букетик тюльпанів.
– Тут усі завжди біжать, не зважаючи на оточення.
– Чому ви не любите квіти? – розсміявшись, перепитала вона, змусивши Богдана почервоніти.
– Пусте це все. Вони ж неживі, – пробурчав він, дивуючись, чому виправдовується перед цією дивною жінкою. – Простоять трохи, а потім зів’януть. Як і завжди, зрештою. Пуста трата грошей.
– Мої квіти живі, – загадково відповіла жінка й, вдихнувши запах тюльпанів, знову усміхнулася. Богдан знизав плечима й піджав губи. – Ви не вірите?
– Пробачте, але ні. Я знаю, на що здатні продавці, аби продати свій товар, – сказав він, піднімаючи комір пальта й здригаючись від холодного вітру.
– Тоді візьміть просто так, – не здавалася жінка. – Нехай холод піде з вашого дому, а натомість прийде весна.
– Синоптики кажуть, що морози триматимуться ще два тижні. Чи ви гадаєте, що ваші тюльпани проженуть холод? – усміхнувся він і щось пробурмотів, коли жінка похитала головою. – Пробачте. Не хотів вас образити.
– Ви мене не образили. Я бачу, що ви не вірите моїм словам, – слабо усміхнулася вона. – Тоді візьміть просто так. Наприклад, для людини, яку любите.
– Ви не здастеся, правда? – усміхнувся Богдан, коли жінка ще раз похитала головою. – Похвальне завзяття.
– У домі, де немає квітів, завжди панує холод.
– А ще холод панує там, де вимкнене опалення, – невесело пожартував він. – Пробачте, але мені пора. Справді.
– Візьміть. Просто так. Я не дізнаюся, якщо ви їх викинете по дорозі чи залишите в метро, – усміхнулася жінка, простягаючи йому букетик. – Але якщо принесете їх додому, то самі переконаєтеся, що я мала рацію.
– Гаразд, – трохи подумавши, відповів Богдан і, покопирсавшись у кишені, дістав кілька зім’ятих купюр, які простягнув продавчині. – Візьміть. І… дякую.
– За що? Я просто роблю свою роботу, – сказала вона, беручи з простої коробки новий букетик.
– Не знаю, – щиро відповів він. – Просто дякую.
– Будь ласка, – Богдан кивнув і, притиснувши до грудей букет тюльпанів, рушив уперед. У якусь мить він зрозумів, що вітер перестав бути прикрим і колючим, а в грудях розливається приємне тепло. Зупинившись, юнак озирнувся й подивився на жінку, яка продовжувала закликати покупців. На його подив, вона діяла вибірково, але її голосу не могли заглушити ні машини, що щільним потоком повзли шосе, ні шум вулиць, ні балаканина інших людей. У розміреному гулі раз за разом лунав її веселий голос.
– Мила дівчино. Так, так. Ви. Купіть тюльпани.
Повернувшись додому, Богдан роздягнувся й, пройшовши до вітальні, одразу дістав із серванта стару бабусину вазу. Він сполоснув її під краном і насухо витер смугастим рушником, після чого набрав свіжої води й поставив у вазу тюльпани. Потім, подумавши, переніс вазу на столик у вітальні, що стояв біля вікна.
Тюльпани й справді були гарними. Низ був темно-рожевого, стиглого кольору, і чим ближче до верхівки, тим блідішими й білішими ставали пелюстки.
*****
– Привіт, Олесю, – усміхнувся він, коли в дверях клацнув замок і до передпокою ввійшла втомлена, симпатична дівчина.
– Привіт. Погода просто жах, – відповіла вона, струшуючи мокру шапку. – Кажуть, що морози ще кілька тижнів триматимуться.
– Так, я дивився прогноз зранку, – хмикнув Богдан, забираючи в неї пальто. – Зате в нас є гарячий чай і печиво, як ти любиш.
– Ох. Це те, що треба, – розсміялася Олеся, дуючи на замерзлі руки, а потім замовкла й обережно понюхала повітря. – А що це за запах, Богдане?
– Запах? – перепитав юнак.
– Ага, – протягнула вона, заходячи на кухню. – Навіть пояснити не можу. Теплий такий, трохи солодкуватий.
– З вулиці, мабуть, принесло, – знизав плечима він, наливаючи в чашку окріп. Дівчина кивнула й, стягнувши з себе светр, пішла до кімнати, звідки потім пролунав її здивований вигук. Богдан, відставивши цукорницю вбік, усміхнувся, зрозумівши, що вона побачила квіти.
– Ти купив тюльпани? – радісно запитала Олеся, коли Богдан увійшов до кімнати, тримаючи в руках тацю, на якій стояли дві паруючі чашки, й піала з печивом. Він кивнув у відповідь і поставив тацю на столик. – Ти ж квіти на дух не переносиш. Навіть на свята з-під палиці береш.
– Продавчиня була наполегливою, – відповів він і здивовано завмер, коли побачив, що тюльпани розкрилися, а в кімнаті витає той самий ледь вловимий, солодкий аромат.
– Які ж вони прекрасні, Богдане, – дівчина наблизила обличчя до квітів і, блаженно заплющивши очі, вдихнула їхній запах.
– Бачу, – усміхнувся він і охнув, коли вона міцно його обняла й сховала обличчя в нього на грудях. – Що таке, мила?
– День був ні до чого, Богдане. А зараз… зараз знову тепло. Як зранку, – пробурмотіла вона й підняла на нього блискучі очі. – Дякую.
– Ну що ти, – розсміявся юнак, лагідно гладячи її по голові. Він задумливо подивився на квіти й тихо промовив. – Гм. А я й не знав, що тюльпани пахнуть.
– Розумію. Я навіть не можу описати їхній аромат, – кивнула дівчина, беручи до рук чашку з чаєм. Вона здивовано підняла брову, коли юнак розсміявся. – Ти чого?
– Я зрозумів, чим пахнуть тюльпани.
– І чим же вони пахнуть?
– Вона мала рацію, – усміхнувся він, обіймаючи дівчину за талію й притискаючи до себе. – Вони пахнуть весною.
Богдан і Олеся ще довго сиділи поруч, посьорбуючи чай і тихо розмовляючи. А на столику, у старій бабусиній вазі, стояли тюльпани, наповнюючи кімнату й серця людей солодким ароматом весни.
