Він розумів, що два роки стажування, заради якого стільки працював останнім часом, будуть для нього і щасливі, і гіркі…
Він так сумуватиме за Оксаною! Навряд чи зможе навідуватись додому — стипендії ледве вистачатиме на харчі та житло. Час без коханої буде для нього — як дві суцільні сніжні зими без літа… Думки про це ятрили душу, коли йшов до неї, аби врешті-решт освідчитись. Глибоко у серці жевріла надія: а може, два роки стануть не зимами, а квітучими веснами? Все залежатиме від того, що дівчина йому відповість.
Був упевнений, що він Оксані не подобається. Хіба вона, така надзвичайна вродливиця, могла полюбити довготелесого, худого, рудуватого незграбу? Нещодавно йому виповнився двадцять один, а думав про неї чи не кожної хвилини і в п’ятнадцять, і у шістнадцять, і в сімнадцять… Однак соромився навіть зайвий раз поздоровкатись із дівчиною, з якою десять років провчилися в одному класі. Хоча, зустрічаючись у друзів, вони досить жваво спілкувались: Оксана розпитувала його про навчання, приязно усміхалася, він із гумором розповідав про свої справи. Але чомусь мав тверде переконання: в душі вона його ігнорує, можливо, жаліє, як чергового невдаху-залицяльника. Адже не могла не відчувати, що він її кохає.
Проте Юрко був щасливий уже від того, що Оксана просто є на світі, що думати про неї ніхто й ніколи йому не заборонить. Вечорами часто допізна гуляв під її вікнами, а коли світло в них вимикалося, навіщось іще довго стояв та дивився на квадратні чорні зіниці. Іноді зранку Юрко потай чекав у альтанці, що в Оксанчиному дворі, коли вона вийде із під’їзду і поспіхом перетинатиме подвір’я, — хотів бодай відчути легкий вітерець, створюваний її стрімкою ходою. Одного разу навіть пішов за дівчиною на такій відстані, щоб не запримітила його, а він міг нею милуватись. Однак Оксанка несподівано зупинилась, повернулась, підійшла до нього і лагідно спитала: «Юрасю, ти хочеш поговорити? Зараз я запізнююсь на роботу, та й ти запізнишся, адже тобі в інший бік. Хочеш, зустрінемось увечері?». Він щось пробубонів, що опинився тут випадково і… втік.
А взагалі-то, налаштовував він себе, з цим потрібно закінчувати. Сьогодні вкрай необхідно освідчитись. Через кілька днів він поїде у «дві зими», і, можливо, там усе забудеться. Він їй навіть не напише жодного листа: все одно не відповість. Крокуючи холодним ранком сльотавої осені, Юрко відчував дивовижну важкість у тілі, ставив собі багато різних запитань, однак не знаходив відповідей на жодне. Певно, нез’ясовані стосунки з коханою викликають такий прикрий, пекучий сумбур у душі та думках. Тож пішов до будинку, де вона мешкала, аби дівчина допомогла скинути важкий тягар. Ось її двір, ось альтанка, будинок, де вона мешкає…
— Оксанко, ти? Чому в під’їзді стоїш?
— Тебе чекаю. Знаю, що їдеш. Відчувала і сподівалася, що ти сьогодні прийдеш. Дурнику мій… Нарешті насмілився? Скільки ж я чекала! Вже не знала, що й робити, — мабуть, довелось б самій до тебе йти…
За матеріалами – Українське слово. Автор – Роман КРИКУН, Львівська область.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
