Сільські жінки лиш осудливо кивали головами:
– Здуріла на старість чи що?, – гомоніла одна хустка.
– І куди буде вертатися, – відгукувалася друга.
Обидві зійшлися на тому, що Юстина на старість лишилася розуму. Але вголос жодна не сказала, що вона помолоділа на років двадцять.
Юстина пакувала валізи та розпродувала курей та кіз. Не знала, що робити з котом, бо кому того стариганя продаш, а везти з собою на інший кінець країни не хотілося.
– Що, Василю, лишити тебе тут самого? Але ти й при мені мишей не ловив, то без мене з голоду й здохнеш.
Василь лише лупав очима та крутився коло ніг, не давав і кроку вільного зробити, все перешкоджав їй виїхати з хати, в якій вона прожила тридцять років.
Юстина взяла свічку і пішла на цвинтар, стала біля могили чоловіка і каже:
– Знаю, Васильку, що ти мене не пускаєш. Знаю. Але я тобі віддала все молоде життя, всю себе до крихти. Я тобі більше заплатила, ніж ти того вартував, сам знаєш. Пора й мені, хоч на старості літ бути щасливою.
Свічка мерехтіла, а кіт Василь сидів на надгробку і ніжився на сонці.
Там його Юстина й лишила. Подумала, що коли вернеться до її від’їзду, то візьме з собою, а, як ні, то ні. Пішла до сусідки і попередила, що кіт не приходить, то як би так вернувся, хай його прийме, а вона їй заплатить.
– Та, що ти, Юстино, я миски молока не знайду для твого кота? Та й думаю, що ти скоро й сама вернешся…
– Боже збав, – сказала Юстина, впевнена в своєму щастю.
Петро приїхав по неї на машині, спакували всі речі та сили на дорогу. Кота не було.
Коли їхали їй привиділося, що він біжить за машиною, але ні, здалося.
– Щось ти мовчазна, – сказав Петро, – Чи не передумала?
– Ой, Петре, а що передумувати? Як не будемо з тобою мати щастя, то й вернуся…
– Будемо, Юстинко, будемо. А коли, як не тепер.
Вони їхали мовчки і кожен згадував минуле, яке їх роз’єднало. Вони обоє виросли в цьому селі, і Петро, і вона. Разом ходили в школу, на танці і любили один одного. Коли Петра забрали в армію та послали на Захід України, то Юстина обіцялася чекати і чекала, але Петро не вернувся.
Скільки років пройшло і вже не дізнаються, хто кого обмовив. Але Петру писали листи, що Юстина невірна, а їй, що той дівчину має, гуцулку.
Юстина мала гонор, тому вирішила, що не буде чекати, коли Петро з нареченою сюди приїдуть, а подруги будуть язиками цокати, вийшла заміж за Василя, який давно за нею упадав.
Петро й справді через рік приїхав з чорнявою дівчиною до батьків, познайомити, а за Юстину навіть не питався.
Далі поїхав геть на довгих сорок років і тільки зрідка до неї долинали чутки, що він має двійко дітей. Якось приїздив з ними до батьків і тоді їй вдалося його побачити і дивився на неї сумними очима, як і вона на нього. Та що було поробити?
Бог не дав Юстині дітей з Василем. І не раз та не два була вона за це дорікана та обвинувачена, але мовчки все це зносила. Глибоко в душі вона й рада була тому, що не має з ним дітей, з ним, нелюбим.
А тепер сталося диво – Петро вернувся і одразу до неї в хату.
– Юстинко, знаю, що ти давно овдовіла, як і я. Дурні ми були молоді, не цінували, що мали. То, може, хоч на старості літ зійдемося.
– Та ти що? Що люди скажуть?
– Тобі мало люди за життя наговорили? Далі будеш їх слухати?
Юстина ніч не спала і думала, думала, думала. Що її тут тримає… Але, що там її чекає?
– Я тебе там чекаю, Юстино. Я.
Фото Ярослава Романюка.
