Я ті гроші рік збирала із пенсії. От так рівно 11-го числа іду на пошту, відстоюю чергу і одну тисячу кладу у праву кишеню, а залишком розраховуюсь за все, що там мені за місяць накрапало.
А вже що лишилось – шикуй, Марічко, цілий місяць. Ні в чому собі не відмовляй. Не доїла я і не купила собі чого, а все складала і складала, аби ж невістці допомогти.
Бачте, вона у мене вдовицею лишилась при трьох малих дітях. Син мій, привіз у село дівчину молоду. Спершу біля мене жили, потім дім окремий придбали і вже там оселились.
Дітки пішли, син на заробітки поїхав, ремонт розпочали. Тут саме живи і життю радій, але ж стара із косою не питає коли їй іти – забрала мого синочка.
Оксанка – невісточка моя, то ледь оте пережила. Вже як мені було важко, а та аж сіра стала. Я вже її підтримувала і допомагала. а бачу все – скоро за сином моїм піде.
Тоді я руки в боки і до неї. Вивернула гарненько кожуха, говорила так, як ні до кого в житті своєму.
— Троє дітей, а ти киснеш. В очі їм подивись. В очі. На кого лишиш? На бабу якій 67? Ану зберись мені і щоб я сльози жодної більше не бачила. Не заради себе, заради них, заради того, аби продовження твого чоловіка у них жило. Чула мене?
Тиждень вона зі мною не говорила, але вже потім таки прийшла, обійняла і подякувала. Вже я приходила, то й у домі порядок був і дітки ситі і вже сміх навіть інколи лунав.
Та й Оксанка собі діло до душі знайшла – квіточки саджає. Вже у неї тих квітів у різних горщиках та по всій хаті. Та як зайдеш, то око радується.
Кажу їй:
— Як так тобі те діло пішло, то давай і на продаж щось. Он який город великий, нащо там та люцерна росте у мене, сусід косить. Садови квіти.
То так воно і пішло, що вже за рік Оксана мені пів городу хризантемами засадила. Виписувала щось, укорінювала, розсаджувала. Та вже так тим ділом захопилась, що про те лиш і мова у неї.
Але ж у домі усе, як син мій покинув, то так і було. Трійко діток і ні шафи тобі гарної, ні ліжок для кожного. Звісно, жити можна було, однак усе те син мій робив тимчасово. а не на те, щоби п’ятий рік служило.
От і збирала я із кожної пенсії гроші. Відкладала, бо ж Оксані мало б тридцять виповнитись і я хотіла їй гарний подарунок піднести – багато грошей.
Думала, придбає. чи шафу яку, чи ліжко, чи ремонт у якійсь кімнаті зробить. За діток вона отримувала, ще й працювала на чверть ставки, але то як вода – лиш на найнеобхідніше ішло.
Ну от, принесла я їй ті 15 тисяч. Вона спершу брати не хотіла, хлипає, бо ж знає, як я ті копійки важко збирала. Але я кажу:
— Доню, ти не про гроші думай зараз. Придбай щось собі для душі. Аби дивилась і згадувала, що то тобі я подарувала.
Так от, за місяць кличе вона мене до себе.
— Ходіть мамо похвалюсь, що ви мені подарували.
Приходжу я і вже наперед рада, що змогла допомогти. Була готова ахкати і охкати, роздивлятись нову річ. Але точно не готова я була бачити перед собою оте, що вона мені поклала у маленькій коробочці.
— З Америки виписувала. – каже мені ледь не пошепки, – Таких в Україні і немає. Лиш недавно вивели. Я буду перша в кого таке розцвіте.
І от, показує мені три якісь корінчики. Дивлюсь на них і нічого не втямлю, от геть нічого.
— Мамо, то піони, – каже і від щастя їй аж руки тремтять. – Як розквітнуть, то буде краса якої ще й не бачили. Дякую. – каже мені, – мамо, бо я б гроші ще довго на свою мрію збирала.
Я так і сіла. От чого я не чекала, то це такого. Мені аж зле стало і так шкода і себе і дітей, що вам і не передати:
– То я собі в усьому відмовляла. Діти речі на стільці складають, у кімнатах шпалер навіть немає, а ти мені корінці придбала за 15 тисяч?
Пішла я звідти зі сльозами на очах. Ледь у дім прийшла, бо не чекала такого від невістки і не сподівалась навіть.
— Якби мали дати на меблі, – каже мені кума. – То треба було на меблі дати. А то подарувала гроші, сказала придбати щось собі, а тепер не вдоволена. Скільки їй щастя на вік випало, Марічко. Придбала собі ті піони, то хай радіє. Ти ж бачиш, як вона квіти любить.
Та я все розумію і так, я сама сказала, що та може купувати що хоче. Але скажіть мені, хіба я думала що вона вчинить так не розумно, га?
Ну от ви б на місці Оксани, придбали б не маючи у домі нічого, замість меблів і килимів – квіти якісь? Хай і з Америки? Може то я чогось не розумію, але мені здається то не дуже адекватно? Ну хіба ж ні?
Головна картинка ілюстративна.
