О восьмій ранку задзвонив телефон.
– Добрий день, це Микола. Ви минулого року знімали у нас весілля. А тепер треба зняти іншу подію – день нашого прощання. Наступної суботи вільні?
Я мимоволі глянув на календар: не перше квітня, а звучить, як добрий жарт. Але голос був цілком серйозний. Весіль не сезон, кажу – вільний. Микола ще раз підкреслив – це буде не весілля, а навпаки.
Я згадав те весілля. Вона – тендітна як з книжки, він – велетень з добрими очима. Їхня поїздка від церкви до ресторану – мов з фільму. Їхня прогулянка – ще краще. Навіть тоді, будучи вже досвідченим, я відчував, що це щиро. Можливо, я помилявся? Але ж навіщо знімати їхнє прощання?
Ми зустрілись. Микола розповів усе спокійно, без образ. Навіть коли щось згадував про майбутній вечір, говорив – «ми з Танькою вирішили». Вони ніби досі були на одній хвилі. Та розрив усе ж неминучий.
Після розкішного весілля залишились порожні кишені. Микола, як і до весілля, поїхав заробляти за кордон – на трохи, щоб віддати борги. Але трохи затягнулося: один об’єкт, другий, ще трохи – і буде стартовий капітал.
Саме тоді у хату почав частіше навідуватись Іван, молодший брат Миколи. Звичайний хлопець, ще вчився. Але, як це буває в підлітків, він раптово відчув симпатію до Тані. Спершу вона сприймала це як невинні жарти. Але Іван мав свій задум.
З чергової поїздки Микола мав повернутись несподівано. Він хотів зробити сюрприз: привезти ключі від нової квартири й сказати, що більше нікуди не поїде. Та Іван, знаючи про плани брата, вирішив діяти раніше.
Того вечора все пішло за планом Івана, а вранці вже на порозі Микола з квітами зайшов у кімнату, не підозрюючи нічого. Таня була розгубленою, а Іван – як завжди невинний. І навіть сказав: «Вона сама мене покликала».
Після цього настала тиша. Сльози. Пояснення.
Проте вони вирішили попрощатись не тихо, а гідно. Як починали – так і закінчити. Зі святом. Було 50 гостей. Батьки, друзі, сусіди. Микола у весільному костюмі, Таня – в бордовій сукні. Івана не кликали.
– Чому? – запитав я у мами братів.
– Бо знаємо, в чому причина розлучення. Винен Іван. Таню я не звинувачую.
На вечірці не було місця образам, а лише світла печаль, як на поминках за надією. Вони сиділи разом. Танцювали. Іноді навіть сміялись. Було відчуття, ніби це не кінець, а якийсь новий виток.
Та наступного дня розійшлись – офіційно.
– Кому передати запис з прощальної вечірки?
– Зробіть чотири копії: мені, Тані, батькам і тещі з тестем.
Через кілька тижнів Таня повідомила, що чекає дитину.
– Як назвеш? – спитав я.
– Вона буде Миколаївна, – відповіла Таня. – Бо батьком буде не лише той, хто дав життя, а той, хто готовий взяти відповідальність.
– А Микола знає?
– Ще ні. Я хочу, щоб у дитини був батько. Якщо він погодиться – ми будемо родиною. Навіть якщо не разом, але в злагоді. А Іван… Івану я не довірю. Саме це й було його планом – втримати через дитину. Але це не любов і я вдруге не попаду в цю пастку.
Микола сказав, що допомагатиме. Але прізвище дитині не дасть. Бо правду знає. І поважає себе.
