fbpx
Історії з життя
З чоловіком рушили до батьківського дому майже одразу. Три години намагалась у тому безладі, що робився у батьківському домі знайти хоч якісь материні речі. Зібрала. Сіла зморена коло неньки. Чомусь їй думалось, що мама все зрозуміла і нарешті вона почує хоч одне добре слово

Ранок. Година шоста, а можливо ще й п’ята. Людмила солодко спить у своєму ліжечку обійнявши подушку. Поруч розлігся її улюбленець – здоровенний, кілограм на дев’ять, пухнастий кіт Смайл.

Двері рвучко без стуку відчинились і голосно вдарились об стіну:

– Людо, чого розляглась? – чути горлання матері. – Ми всі давно на ногах, малий пів ночі не спав, я сама вже скоро ляжу його на руках носити. Іди з ним на вулицю, доки ще не так жарко, погуляй. Дай нам з сестрою відпочити.

Людмила аж підстрибнула на ліжку. Смайл полетів на підлогу, але він цього, здається навіть і не помітив, просто змінив позу і спав далі.

— Я о другій ночі з роботи повернулась, мамо. Ти хоч уявляєш, як то – шістнадцять годин на ногах. Мені ще на пари сьогодні. Яка дитина? Я тут до чого?

У них завжди так було: Люда старша донька, а це означає одне – повинна. Вона повинна була завжди допомагати мамі. Вона повинна була завжди дивитись за меншою сестрою. Вона повинна була підтримувати у домі порядок, прати, робити з сестрою уроку, готувати їсти і вчитись гарно. За найменшу провину її чекало довге моралізування від матері, а потім і від татка.

Десь у років двадцять дівчина зрозуміла, що й не живе. Вчитись піти після школи не змогла, бо повинна була думати про сестру, яка теж скоро зі школи випускається. Оскільки її сестричці у старших класах потрібно гарно виглядати і бути на рівні з усіма, то на Людине навчання грошей немає. На роботу вона пішла теж, бо повинна. Повинна сестрі допомагати і батькам.

Одного дня Люду, ніби підмінили – вона забула, що повинна. Взяла і подала документи до ВНЗ. Цю новину батьки сприйняли, як особисту образу, але ще більше здивування їх очікувало коли дівчина купила собі окремий холодильник, який поставила собі до кімнати, та ще й зарплатню свою собі залишила, виддавши матері лиш незначну частку на оплату комунальних послуг.

З нею тоді з пів року ніхто не розмовляв, аж поки усіх не ошелешила новина – Катя, людина менша сестра, при надії. Більш того, вона виявляється і ВНЗ вилетіла з-пів року тому і нікому не зізналась. З батьком дитини вони “зустрічаються” поки і дитина для них не привід для шлюбу.

От тоді батьки знову згадали про Люду.

— Ти повинна сестрі допомагати. У тебе ні котеняти ні дитинчати, а вона одна, бідолашечка, повинна буде дитину на ноги піднімати.

Люда тоді узяла і завела оте саме котеня. Єдина рідна і по справжньому віддана їй душа у домі з’явилась. Смайлик чекав ї з роботи. Відчував її настрій, був прекрасним слухачем і відданим другом.

— Чого кота гладиш? – влітала мама з племінником на руках у її кімнату, – Допомогла б сестрі. Ти тітка, ти повинна любити племінничка. Хіба не бачиш, що допомога потрібна. – намагалась вільною рукою зігнати кота і дати дитину до рук Люді, але кіт не йшов, а Люда дитя не брала.

— У тебе зарплатня сьогодні, – дзвонить сестра без “добридень, – Купи племіннику пачку підгузників. Ти у нас багатенька, тому бери “Трійку” і аби у пачці було більше двох сотень тих підгузків. – і вимикає зв’язок, ніби так і потрібно.

Чого Людмила так довго усе те терпіла, вона напевне і сама нікому не зможе пояснити. Одного разу не витримала – узяла і пішла на знімну квартиру. Перенесла речі, повернулась за котом своїм а його немає.

— За тобою вискочив. – сказала сестра спокійно, – Що я його шукати піду? Нащо воно мені?

Правду Людмила дізнається лиш через десять років все від тієї ж сестри. Вони й не спілкувались якось після Людиного переїзду. Батьки про старшу доньку теж забули. А тут дзвінок:

— Людо, я злягла, – навіть не привітавшись заговорила мама, – Ти моя старша дитина, ти повинна мене глядіти. Катя на роботі їй ніколи, та й не хочу я на її плечі такий тягар. Вона одна ж, а ти знаю, гарно влаштувалась в житті. Нам не допомагала, то хоч зараз будь людиною.

Люда крізь вуха увесь мамин монолог пропустила. Головне для неї було одне – мама занедужала. Вона допоможе і без нагадування – це ж її мама.

З чоловіком рушили до батьківського дому майже одразу. Три години намагалась у тому безладі, що робився у батьківському домі знайти хоч якісь материні речі. Зібрала. Сіла зморена коло неньки. Чомусь їй думалось, що мама все зрозуміла і нарешті вона почує хоч одне добре слово:

— На квартиру можеш не розраховувати. – сказала мама зверхньо, – Цей дім ніколи твоїм не був, я вже все давно на Катю переписала. Диви, яка спритна. Думала я не зрозумію, чого ти так швидко приїхала, ходиш тут і робиш із себе добру.

Люда сиділа вражена. Ні, не тим що квартира переписана і належить тепер лиш сестрі, чогось такого вона власне і очікувала. Тон матері і відверта нелюбов у її словах, от що вразило найбільше.

Тихо встала і понуро пішла до виходу:

— Ти що? – заволала сестра, – На мене її залишаєш? Мені, що з нею робити? Мені такого не треба, чуєш, не треба, – потім, побачивши, що сестра не реагує мовила зверхньо, – Не дарма мама твого Смайла тоді з дому викинула. Як же ми тішились дивлячись, як ти його в сльозах шукала з місяць розпитуючи у всіх чи не бачили.

Людмила спинилась. Сльози покотились горохом і світ поплив перед очима. Вона знала, що її тут ніколи не любили і не чекали. Але те, що рідна мама забрала у неї єдину радість і по справжньому люблячу душу – вразило найбільше. Добре, що чоловік був поруч. Обійняв і повів тихцем до авто.

Більше вони і не повернулись. Життям родичів не цікавились і не допомагали абсолютно нічим і ніколи, навіть тоді, коли заплакана Катя повідомила, що матері не стало.

— Деякі речі простити не можна, навіть ненці. – повторює Людмила.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

 

You cannot copy content of this page