З Денисом ми п’ять років разом жили і зустрічались до того довго. Для мене і моїх батьків він був мені чоловіком, хай і без штампу в паспорті. Чомусь. я вважала, що й він так думає. Його батьки до мене гарно ставились, усі родинні свята разом відзначали. Усе змінилось рівно тієї миті, як тест показав дві смужки.

Денис тоді хмикнув непевно і сказав що треба із цим “шось робити” мені було дивно, адже я не одразу зрозуміла, що саме він має на увазі. Для мене поява діток була логічним продовженням нашого спільного життя,адже разом ми живемо уже досить давно, та й зустрічались три роки до того. однак то було тільки для мене.

Свекруха прилетіла на слідуючий день і влаштувала феєричне шоу основним мотивом якого було “бідненький хлопчик він ще сам дитина”. Я намагалась щось їм довести якось вгамувати бурю, адже до того моменту то були цілком адекватні і дуже хороші люди, а тут таке. Тоді я покидала у торбу якісь речі поїхала до мами із татом.

Ми із Денисом більше ніколи й не бачились, але чула я про їхню сім’ю постійно. Моя “свекруха” спокою нам не давала зо два роки. Ніколи не думала, що бувають такі люди. Ми до них нічого абсолютно, а вона надзвонює. приїздить, з’ясовує стосунки, викликає нам під двері наряди. А потім раптом зникла. Ми не стали навіть цікавитись чому. Перехрестились і забули.

Я мала двійко хлопчаків, що мов ті дві ксерокопії таткові на світ з’явились. Нічого мого абсолютно, Що один Денис, що другий. Геть зараз сплять точно так, як тато їхній: одна нога зігнута а рука під головою.

За клопотами я не помітила як минуло три роки. дітки росли а я про них дбала. Про себе і не згадувала якось. Вірите, про особисте і не задумувалась. Чомусь мені навіть у голові не було що треба власну долю влаштовувати. Навіть жалості чи прикрощів на долю свою не мала.

Нашу зустріч із Владом інакше, як дивом не назвеш. Доля нас звела до купи випадково, адже ні він ні я не планували влаштовувати особисте життя. Але все закрутилось швидко і вже за три місяці я одягнула вперше велйон і біле плаття.

Ми у парі вже два роки. Мої сини Влада татом називають і дуже люблять свою сестричку маленьку. Хлопчиків Влад усиновив і ніхто навіть не згадує уже, що вони не його рідні діти. Він же прекрасний тато і  у нас міцна родина.

А тут нещодавно з’явилась на нашому порозі мама Дениса. От так без попередження з’явилась і одразу кинулась до синів моїх. Тицяє їм якісь машинки дешевенькі і намагається обійняти:

— Мої рідненькі мої. Денисові хлопчики. Татусеві синочки.

Ми ледь за двері її виставили а вже там вона на коліна почала ставати і просити аби ми дозволили їй і чоловіку бачитись із онучатами “золотими нашими” бо сина її уже рік як не стало а більше рідних у неї немає.

Звісно, пам’ятаючи усе те, що ми через неї пережили я й бачити і чути її не хочу, але ж вона не вгамовується. Щодня у нас на порозі, або під ворітьми стоїть і все намагається з хлопчаками побалакати.

І що нам тепер робити? Я розумію її але потяг вже пішов і у нас геть інше життя місця в якому їм немає. та й діти впевнені, що саме Влад їхній тато і я не хочу, аби вони колись навіть дізнались правду.

І що тепер? Переїздити? Але ж тут усе наше життя?

Маша П.

28,03,2023

Головна картинка ілюстративна.