fbpx

З Ігорем Михайловичем у нас були суто робочі стосунки доки його молодший син Владислав не пішов в мій клас. Наше містечко невелике і з чоловічого колективу тільки Ігор Михайлович та вчитель географії, якому вже під шістдесят, тому увага до них посилена.

Всі ми знали, що наш директор невдало женився і виховував сам сина Олега, який був у випускному класі, а тут в перший пішов його названий син Владислав, якого жінка йому просто залишила, а сама поїхала світ за очі.

Ні, коли ще в Ігоря Михайловича був один син, то ще були охочі на його руку і серце, але він в той період не дуже горнувся до жіноцтва, а, коли вже й другий син з’явився, то вже навіть холостячки зі стажем не хотіли йти:

– Нам на уроках вистачає дітей, а ще вдома на чужі діти йти? А як Віра ще принесе, то тоді що?

Хоч я й брала участь в таких обговореннях, але суто як глядач, бо на той момент вже була одружена і тільки вийшла з декрету, рвалася на роботу, бо вдома геть було не з медом.

Ми жили у свекрів і ті не припиняли мені говорити, що я маю йти працювати, бо їхній син перепрацьовується.

Моя мама працювала на той момент в Італії, тому нам передавала і гроші, і продукти. Але це не враховувалося. Саме я мала приносити гроші в сім’ю.

Я так і зробила, проте було не так грошей, як біганини, бо ж треба дитину в садок відвести і забрати, а звідти син сам не приходив, а завжди з собою сюрприз приносив і тоді вже свекруха говорила, що це через мене в дитини такий слабкий імунітет.

Щоб якось навпаки між нами згладжувати кути, то свекруха все витягувала та обсмоктувала. Я не змогла прожити там довше п’яти років і зрозуміла, що чоловік не хоче нічого міняти – йому добре біля мами, а йти на орендовану квартиру він не планує, бо тоді йому буде ще важче.

І ось я пішла в самостійне життя сама з сином, орендувала квартиру та працювала в школі, в стосунках і родині розчарувалася остаточно.

Тільки все налагодилося, як тут попався мені в класі Владислав, вже такий верткий, такий неуважний, непосидючий і що я літератури начиталася аби з такими дітьми управлятися, але все марно. До директора йти не хотіла, бо ж хто його знає, як відреагує на мої зауваження?

Але робити треба було щось і я наважилася.

– Ви праві, мама теж мені про нього каже, але я такий зайнятий, що на сина мало лишається часу. Буду радий, вашим рекомендаціям.

І ось так ми почали спілкуватися і зовсім Ігор не видавався набундюченим, він мав гарне почуття гумору, просто з ким повеселишся, адже й ситуація його, й посада зобов’язують. А зі мною якось він відтанув і я зрозуміла, що є батьки, які люблять своїх дітей, які переживають за них, не те, що мій чоловік – як не нагадаю, то й не привітає дитину з днем народження.

Ми одружилися і Владислав подружився з моїм сином, вони й на гуртки разом ходять, набігаються та наскачуться і вдома мов ті янголятка. Олег пішов вчитися і прийняв мене як дружину свого батька. Він має більше почуттів до бабусі, яка йому й заміняла маму, але добре слово нікому не завадить, тому я не скуплюся для них на добрі слова, смачні страви і просто усмішку. Мій Максимко прийняв Ігоря як тата одразу, надто мало в його житті є власного тата. Нова свекруха нам зробила просто царський подарунок – переїхала зі свекром в Ігорову однокімнатну квартиру, де були квартиранти, а ми пішли жити в їхню трикімнатну.

Я щаслива в цих стосунках і знаю, як це спішити додому, бо тебе там люблять і чекають мої діти і мій чоловік.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page