Оксана Петрівна мала усе, що можна було б назвати “життям успішної жінки”: престижна робота, яка тримала розум у тонусі, простора квартира з видом на озеро, новенький електрокар для впевненості у собі, та два люблячі серця — племінник Андрійко і кіт Лапань. Племінник дістався їй у спадок від старшої сестри, яка подалася на пошуки щастя аж у Канаду. Щодо кота, то він став частиною її життя випадково, але залишився назавжди.
Андрійко з довготелесого підлітка раптом перетворився на вражаючого красеня: високий, широкоплечий, з золотавим волоссям, виразними бровами і пронизливими зеленими очима. Його легка напівусмішка миттєво обеззброювала дівчат. Хоча Оксана Петрівна мріяла, щоб він здобув освіту і “пристосувався” до життя, Андрійко обрав інакший шлях: відмовився від університету, відслужив, влаштувався водієм і невдовзі подався в далекобійники.
За п’ять років на європейських трасах Андрійко не лише відточив свої професійні навички, а й вивчив кілька мов — німецьку, французьку та італійську. Його привабливість тепер була легендою не лише вдома, а й у багатьох європейських містах.
Що ж до Лапаня, то він був зовсім іншим. Його підібрали біля під’їзду худим кошеням, але навіть після всіх проявів турботи він залишався недовірливим і похмурим. Здавалось, що за своєю поведінкою він більше нагадував хижого крокодила, ніж домашнього кота. Але ж виганяти його не хотілося.
Андрійко мав лише одну мрію — видати свою тітоньку заміж.
— Тітонько Оксано, — казав він, сидячи за обіднім столом, — ти ж одна, а це неправильно. Я завжди в дорозі, від мене толку мало, а котик кохання не замінить. Треба тебе пристроїти.
— Відчепись, — відповідала вона. — Я вже одного разу “пристроювалася”, більше не хочу. Ні механіків, ні сантехніків, ні багатих бельгійців. Нікого. Ти сам краще одружуйся.
— Ой, тьотю, — сміявся Андрійко. — У мене ще Лілія, Софія, Габріель, Карла та ще хтось там… Загалом, я на роздоріжжі.
— На роздоріжжі ти, гуляка останній! — відповідала Оксана Петрівна, мріючи, щоб племінник знайшов собі порядну дівчину. А сама тихо мріяла про одне: щоб Лапань став ласкавіший.
Одного дня, повернувшись додому після важкого робочого дня, Оксана Петрівна побачила, що її терпіння на межі.
— Все, Андрію, — сказала вона племіннику, витираючи сльози. — Так більше жити не можна. Мені сорок один рік, я керую півсотнею людей, а вдома терплю цього звіра. Він не лише мітить кути, але й цапнув мене до кістки! Завтра ми йдемо до ветеринара. Відчикрижать йому все, може хоч трохи подобрішає.
Андрій здригнувся, але сперечатися не став. Рано-вранці вони заманили Лапаня в переноску за допомогою шматочка копченої риби.
Проте в клініці все пішло не за планом. Коли Андрій необачно відкрив дверцята переноски, Лапань спалахнув невгамовною енергією, наче заряджений електрон. За кілька хвилин клініка перетворилася на зону стихійного лиха: подряпаний доберман, перекинутий горщик із фікусом, розбитий монітор і папуга, який кричав, як ніколи.
Нарешті, Лапань опинився на карнизі вікна, шиплячи, наче змія. З кабінету вибіг бородатий лікар.
— Чия це тварина? — строго запитав він.
— Наша, — не змогла збрехати Оксана Петрівна.
Лікар підійшов до Лапаня і спокійно сказав:
— Ну, що ти, маленький? Іди сюди, не бійся.
І, на диво, Лапань спустився і лагідно замурчав, ніби скаржачись на життя.
— Хороший котик, розумний, — усміхнувся лікар. — У вас на дванадцяту? Катю, тримай цього красеня.
Світловолоса медсестра взяла кота, який тепер поводився так, наче був зразковим домашнім улюбленцем.
— Ми виростили Юду, — зітхнула Оксана Петрівна.
Операція пройшла успішно, і перед тим як попрощатися, лікар — Олег Петрович — сказав:
— Я ввечері подзвоню, щоб переконатися, що все в порядку.
Олег Петрович справді зателефонував. А потім ще раз. І ще. За кілька місяців телефонні розмови перетворилися на каву, а кава — на вечерю. Минув рік.
Оксана Петрівна та Олег Петрович тепер разом готують вечерю. Вони чекають гостей: Андрійка, який нарешті приведе свою дівчину Катю — ту саму медсестру.
Лапань сидить на підвіконні, спостерігає за приготуваннями і міркує: “Чому щастя одних завжди коштує втрат для інших?” Проте, побачивши, як з холодильника виймають копчену рибу, він вирішує: “Гаразд, сьогодні можна буде раз дозволити себе погладити”.
Після цього Лапань повертається до вікна, розглядає своє відображення, зітхає і починає вмивати свою пухнасту красу.
