— Поїси сам, у холодильнику все є. І не забудь полити квіти! — Я застебнула валізу й глянула на чоловіка. — Подзвоню, як приземлюся!
— Звісно, усе буде гаразд! — Він допоміг мені донести багаж до таксі.
Відрядження до іншого міста мало тривати майже місяць. Я працювала провідним спеціалістом у великій компанії, і такі поїздки були звичними. Зазвичай чоловік спокійно переживав мою відсутність, але цього разу щось змінилося.
Перші три дні минали як завжди: робота, дім, телевізор. На четвертий день він не витримав і запросив старого друга. Вони засиділися допізна, згадуючи молодість. Наступного дня прийшов ще один приятель, потім ще.
Через тиждень після мого від’їзду він приймав гостей чи не щовечора. Квартира, яку я купила ще до шлюбу наповнювалася новими людьми.
— Слухай, а чому сестер не кличеш? — запитав якось його друг. — Старша ж у місті, і молодша теж!
Ця ідея йому сподобалася. Він зателефонував сестрам, і наступного дня вони приїхали з ночівлею. Старша одразу зайняла кухню, готуючи якусь нісенітницю. Молодша з цікавістю розглядала квартиру.
— Нічого собі гардероб у твоєї дружини! — захоплено протягнула молодша, відчинивши шафу в спальні. — Скільки тут брендових речей! Мені б таке! — мрійливо мовила вона.
— Моя дружина любить гарно вдягатися! — знизав плечима чоловік.
— А можна приміряти? — Її очі загорілися. — Просто глянути, як виглядатиме?
Він зам’явся, але погодився. Мовляв, що такого? Просто примірка.
На вихідних з’явився ще й брат із хлопцем молодшої сестри. У квартирі постійно лунали сміх, розмови, готувалася їжа. Кухня, колись ідеально чиста, тепер нагадувала батьківську — із жирними плямами на стінах і запахами, які я точно б не схвалила.
Сестри так освоїлися, що без дозволу відчиняли мої шафи, приміряли прикраси, фотографувалися в моїх сукнях для соцмереж. Брат із його другом приносили пінного, і вечірки затягувалися до ночі.
— Класно у вас тут! — казав брат, — Треба частіше так збиратися!
Чоловік почувався чудово. Вперше за довгий час він відчував сімейну атмосферу. Він не помічав, як квартира втрачала вигляд: гості розкидали речі, на кухні горою стояв брудний посуд.
Старша сестра планувала наступні вихідні:
— Давай влаштуємо справжню сімейну вечерю! Я приготую багато їжі!
— І запросимо ще рідню! — підхопила молодша, приміряючи мою сукню за 15 000 гривень.
Чоловік кивав, забувши, що я повернуся за два тижні. Він не підозрював, що ці плани зруйнуються раніше.
У цей час я достроково завершила проєкт і планувала зробити сюрприз, повернувшись на чотири дні раніше. Я не уявляла, який сюрприз чекає на мене.
Я відчинила двері своїм ключем і застигла. З квартири лунали гучні голоси й музика. У передпокої валялися чужі туфлі та чоловічі черевики.
— Диви, це весільне! — пролунав захоплений голос із спальні.
Я повільно пішла на звук. Побачене змусило мене похолонути: сестри чоловіка копирсалися в моєму гардеробі. На ліжку лежали мої дорогі речі за, на туалетному столику — скринька з прикрасами, косметика розкидана.
Молодша приміряла моє весільне плаття, а старша красувалася перед дзеркалом у вечірній сукні від дизайнера за 30 000 гривень. На її шиї виблискувало кольє за 25 000 гривень, подароване мені батьками на тридцятиліття.
— Що тут відбувається?! — запитала я.
Сестри підстрибнули. Молодша спробувала сховатися за старшою, заплутавшись у подолі сукні.
— А ми, ми просто,— почала старша, але я не дала скінчити:
— Знімайте все! Негайно!
— Та ну, ми ж просто.
— Я сказала: ЗНІМАЙТЕ МОЇ РЕЧІ!
З кухні долинув гучний чоловічий регіт. Я, залишивши сестер переодягатися, пішла на кухню. За столом сиділи чоловік, його брат і незнайомець. На столі — пляшки, залишки їжі, попільнички.
— О, кохана! — радісно вигукнув чоловік. Дивно, як він мене узагалі впізнав у своєму стані. — Чого так рано?
— Це мій дім! — відкарбувала я. — І я хочу знати, що тут коїться?!
— Та кинь! — махнув рукою брат. — Що такого? Сім’я зібралася.
— Сім’я?! — Я оглянула кухню. — У моїй квартирі, без мого відома, копирсаються в моїх речах! Ви тут влаштували бардак!
— Ти якась дріб’язкова! — пирхнув брат. — Подумаєш, дівчата приміряли пару ганчірок.
— Свято скінчено. на вихід! Усі!
Хлопець молодшої сестри мовчки встав і пішов до виходу. Він єдиний зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю.
— Нікуди ми не підемо! — заявив брат. — Чоловік нас запросив, значить, має право!
— Ти?! — Я повернулася до нього. — Ти дозволив своїм сестрам копирсатися в моїх речах?!
— Вони просто хотіли глянути.
— Вони фотографувалися в моїй одежі! Виставляли фото в мережу! Носили мої прикраси за 25 000 гривень!
— Чого ти розходилася? — вигукнула старша сестра, з’явившись на кухні. — Подумаєш, приміряли, пофоткалися! Купила квартиру дорогезну і думаєш, що все? Ми тобі не рівня?
— Купи собі квартиру, раз це так просто, а в мій дім перестань водити кого попало, це не прохідний двір!
— Вона права, — тихо сказала молодша сестра.
Брат чоловіка ще щось хотів сказати, але стримався. Мовчки схопив куртку й вийшов. За ним пішли і сестри, кидаючи злі погляди. Молодша затрималася, але пішла слідом.
— Я теж іду! — раптом сказав чоловік. — Не хочу жити з жінкою, яка не поважає мою сім’ю!
Він вийшов, залишивши мене в квартирі де панував безлад. Я опустилася на стілець, дивлячись на те все. У повітрі стояв чужий парфум, а на столі — брудний посуд.
Це була лише прелюдія до бурі, як виявилось згодом.
Три дні мій чоловік не з’являвся. Жив у брата, ігноруючи мої дзвінки. Я прибирала квартиру, стираючи сліди гостей. Мене обурювало, що сестри не лише приміряли мої речі, а й користувалися косметикою, парфумами.
На четвертий день у двері подзвонили. На порозі стояв чоловік із братом і сестрами.
— Ми прийшли забрати речі! — заявив він.
— Які речі? — Я перегородила шлях.
— Мої особисті. І деякі речі, які ми купували разом, — додав чоловік, не дивлячись мені в очі.
— І квартира, між іншим, теж спільна, — втрутилася старша сестра. — Пів на пів! І краще давай вирішимо все швидко.
Я ледь стримувалася, щоб не розсміятись. Замість цього зробила крок назад і холодно мовила:
— Заходьте. Збирайте. І забирайтеся.
Вони пройшли, наче на рейд: брат одразу пішов до комори забирати інструменти, старша сестра — у ванну, молодша крутилась біля шафи. Чоловік мовчки ходив кімнатами, збираючи речі в сумку. Ми майже не перетнулися поглядом.
Папери на розлучення я подала того ж тижня. І він, на моє здивування, одразу погодився. А далі було найогидніше: він намагався витиснути з розлучення все, що міг.
Подавав зустрічні заяви. Писав, що квартира хоч і оформлена на мене, але ж куплена «у шлюбі», тому йому належить половина. Намагався «ділити» меблі, навіть постільне.
Тоді я сказала собі: все, ця історія закрита. Людина, яка хоче ділити навіть рушники, не заслуговує на жодне «але».
Минуло пів року.
За цей час я прийшла до тями, оформила все юридично, оновила квартиру, аби нічого не нагадувало про колишнього, навіть сходила двічі на побачення. Та ось однієї п’ятничної вечірньої миті в двері подзвонили.
Він. Один. Блідий, трохи схудлий, з якоюсь такою чи то провиною, чи то тугою в очах.
— Привіт. Можна?
— Якщо ти за рештою рушників — то вони вже на смітнику, — відповіла я, не відчиняючи повністю.
— Я не за речами. Я поговорити.
Я мовчала. Потім таки прочинила двері. Він зайшов, мов чужий — несміливо, обережно, ніби прийшов із простягнутою рукою туди, де його раніше не пускали ніколи.
— Жити мені ніде. У брата тісно, дружина косо дивиться. У друзів — максимум два дні, потім знаходять причини. — Він зітхнув. — Я ж думав, у мене завжди буде дім, така сім’я велика. Вони казали що допоможуть. А тепер покинули, бо в кожного своє життя.
— Дім — це не адреса, — відказала я. — Це ставлення. А ти зруйнував усе, що ми будували.
— Я зрозумів. Пізно. Але зрозумів. Вибач, що тоді все перекрутив. Що слухав інших, а не тебе. Що дозволив своїй родині витерти об тебе ноги.
— Витерти? — я сіла на крісло. — Вони топталися в моєму ліжку, носили мої речі, і при цьому вважали, що я “не така”. А ти стояв осторонь і мовчав.
— Я боявся. Що якщо не стану на їх бік — залишуся один.
— І що, як воно — залишитися?
Він подивився на мене втомленими очима.
— Образливо. І порожньо. І прикро. Бо тільки зараз я зрозумів, хто справді був моєю сім’єю.
Я мовчала. У мені боролися дві сили: пам’ять про пережиті прикрощі і спогади про те, як добре нам колись було.
— Ти хочеш, щоб я пробачила?
— Так. Не одразу. Не повністю. Але, дай хоч шанс показати, що я вже не той.
Я подивилась на нього довго. Його голос був щирий. Його руки — тремтіли. Але щось у мені вже було надломлене.
— Я не знаю, — чесно сказала я. — Я не та, що була пів року тому. Я навчилася жити без тебе. І я не впевнена, що хочу це все згадувати.
Він кивнув.
— Якщо ні — я зрозумію. Але якщо так, я чекатиму. Під під’їздом, якщо треба.
Я не дала йому відповіді того вечора.
та й досі я не знаю. як мушу реагувати і що робити. Ми були сім’єю, але то було колись. Як можна знову довіритись людині, через яку довелось скільки прикрощів пережити? та й чи потрібно?
Як думаєте?
Головна картинка ілюстративна.
