Андрій втомлено зітхнув і взявся викладати з пакету продукти. Дістав каву, хліб і молоко.
Каву він щойно купив, але все одно машинально перевірив термін придатності. Мати завжди так робила, і ця звичка залишилася з ним.
— Якось порожньо без тебе, мамо, — тихо сказав Андрій, насипаючи зерна в кавомолку.
З матір’ю він прожив майже три роки. Після розлучення повернувся до неї. Свою квартиру залишив колишній дружині та доньці. Донька тоді ще навчалася, він допомагав грошима, приїздив, коли кликали.
Згодом вона вийшла заміж і поїхала з чоловіком до іншого міста. Телефонувалися вона рідко.
У свої сорок шість Андрій не поспішав щось змінювати. Попередній досвід був болісний. Він довіряв дружині, але виявилося, що вона роки його обманювала з найкращим другом.
Коли дізнався правду, не кричав і не з’ясовував. Просто зібрав речі й пішов. Разом із дружиною зник і товариш, якого вважав близьким.
Мати часто заводила розмови.
— Сину, так не можна. Людина не повинна бути сама.
— Я не сам, мамо. У мене ж ти є.
— Я не завжди буду поруч.
— Не кажи так.
— Я кажу, як є. Тобі потрібна жінка.
— Я ще не готовий.
— До чого саме?
— До всього.
Вона лише зітхала і більше не наполягала, але дивилася так, ніби знала наперед, що часу небагато.
Потім вона раптово занедужала. Спочатку ще вставала, ходила по квартирі, а потім різко злягла. Андрій почав поспішати з роботи, заїжджати в магазин, купувати все за списком. Готував прості страви, годував матір, потім їв сам.
Мати переживала лише за фіалки і це його дратувало. Не за нього думала. Як буде він, а чи не засохнуть квіти.
– Ти їх поливай, синку, вони так звеселяють душу…
Він поливав їх обережно, бо мати не раз повторювала, що вони цього не люблять.
Коли матері не стало, квартира ніби стихла. Фіалки залишилися на своїх місцях, і Андрій несподівано зрозумів, що вони йому потрібні. Він протирав листя, дивився, чи не з’явилися нові бутони, і ловив себе на думці, що розмовляє з ними.
Жінки в його житті з’являлися ненадовго. Лариса з роботи була першою. Вона часто усміхалася, легко торкалася руки, запрошувала до себе на каву, обіцялася зварити такий плов, що пальчики оближеш.
І він подумав, що було б непогано приходити в квартиру, де пахне смачною їжею і красива жінка питає, як він.
Але все зіпсували фіалки.
Вона швидко оглянула квартиру і скривилася.
— А що це за квіти? — запитала, киваючи на підвіконня.
— Мамині фіалки.
— Їх би прибрати. Вони старомодні.
Андрій тоді нічого не відповів. Наступного разу він її не запросив.
Наступні жінки теж зауважували фіалки і то хотіли продати, то викинути, то віддати мама, але ніхто не хотів за ними глядіти.
На Свят Вечір Андрій поїхав запалити свічку. Протер портрет і сів на лавку. Він прийшов чи не останній і людей майже не було, зате палахкотіло світло свічок, було дуже гарно. З задуми його вивів голос.
— Вам не зле?
Перед ним стояла незнайома жінка в темному пальті. Андрій повільно підвівся з лавки, ніби не одразу згадав, як треба поводитися з живими людьми після довгого мовчання.
— Ні, усе добре, — відповів він. — Просто задумався.
— Я не хотіла заважати, — сказала вона спокійно. — Просто ви так сиділи… Мені здалося, що вам важко.
Андрій кивнув.
— Я Олена, — сказала вона після паузи. — Я часто тут буваю.
— Андрій, — відповів він. — Я теж.
Вони постояли кілька секунд мовчки. Вітер колихав гілки дерев, свічки світили все яскравіше і яскравіше, проганяючи темряву.
— Це ваша мама? — запитала Олена.
— Так. А ви до кого приходите?
— До чоловіка, — відповіла вона без напруження. — Його не стало кілька років тому.
Андрій не став нічого казати. Просто кивнув. Йому здалося, що будь-які слова тут були б зайвими.
— Якщо хочете, я вас підвезу, — раптом сказав він. — Я на машині.
Олена трохи подумала.
— Добре. Дякую.
Дорогою вони говорили про дрібниці. Про погоду, про те, як швидко минає час. Олена працювала в школі, викладала історію старшокласникам. Син жив окремо, навчався, іноді приїздив.
— А ви чим займаєтеся? — спитала вона.
— Робота звичайна. Офіс, папери.
— Зрозуміло.
Він помітив, що з нею легко мовчати. Не було незручності, не тиснула тиша. Коли під’їхали до її будинку, він несподівано для себе запитав:
— Може, зайдемо на каву? Тут поруч є кав’ярня.
Олена знову трохи подумала.
— Можемо.
Вони сиділи довго. Олена розповідала про учнів, про те, як важко буває тримати увагу класу. Андрій слухав і ловив себе на тому, що давно так уважно нікого не слухав.
З того дня вони почали зустрічатися. Гуляли містом, заходили в кав’ярні, іноді просто сиділи на лавці. Андрій не запрошував Олену до себе. Вона теж не поспішала.
Одного разу вона сказала:
— У мами день народження. Якщо хочеш, приходь.
— Якщо доречно, — відповів він.
— Доречно.
Він довго думав, що подарувати. Купив квіти і торт. Коли зайшов у квартиру, мати Олени уважно подивилася на нього.
— Проходь, — сказала. — Не стій у дверях.
За столом говорили про життя, про роботу, про погоду. Мати Олени кілька разів уважно глянула на Андрія, а потім сказала:
— Ти спокійний. Це добре.
Він не знав, що відповісти, тому просто усміхнувся.
Після того вечора вони стали ближчими. Андрій поступово дозволяв собі думати, що поруч з Оленою йому спокійно.
Коли він уперше запросив її до себе, хвилювався. Але Олена зайшла, зупинилася біля підвіконня і сказала:
— Які гарні фіалки.
Він здивувався.
— Вони мамині.
— Відчувається, — відповіла вона. — Вони доглянуті. Я люблю фіалки, вони дуже ніжні і довговічні водночас.
Вона погладила м’який листочок. Андрій дивився на неї і розумів, що вперше за довгий час не боїться майбутнього.
Одного дня вони поїхали разом на кладовище. Не домовлялися заздалегідь, просто так склалося.
Андрій поставив квіти, постояв мовчки. Олена стояла поруч, не відходила.
— Вона б тобі сподобалася, — сказав він раптом.
— Я знаю, — відповіла Олена. — Це відчувається.
Він здивувався, але не став перепитувати.
Рішення одружитися не було гучним. Вони сиділи вдома, вечеряли, і Андрій просто сказав:
— Може, нам не варто тягнути?
Олена подивилася на нього уважно.
— Я не проти, — сказала вона. — Якщо ти готовий.
— Готовий.
Вони розписалися тихо, запросили тільки найближчих. Донька Андрія приїхала, обняла Олену.
— Тату, тобі добре, — сказала вона. — Я бачу.
Фіалки залишилися на підвіконнях. Їх стало навіть більше. Олена доглядала за ними з любов’ю, а Андрій дивився і відчував, що в домі знову є життя. Саме таке, якого йому бракувало всі ці роки.
