fbpx
Історії з життя
З першого ж дня свекруха їла сина, «поїдом» – довго спите, не так зробили, чому вона, тобто я, до круп полізла, адже там їх не ставила. А ще без стуку заходила в кімнату. Тижнями не говорила до нас. Коли чоловіка не було вдома, я сиділа в кімнаті і боялася вийти

Залишилася сиротою у 18 років. Здається, ти вже доросла, раду можеш собі дати. Насправді, ще зовсім дитина, якій так потрібна мама. Батька не було. І ось зустріла я свого принца на білому коні.

За матеріалами видання “Є”.

В нього батьки – вчителі (батько добряче заглядав у чарку). Мої уявлення про цю сім’ю були неземними. Вчитель завжди для мене в усьому був ідеалом. Можливо, тому сама стала вчителькою. В сім’ї свекрухи – два сини. Старший з невісткою жили далеко. Я думала, що буду для свекрухи дочкою. Але в житті все склалося зовсім по-іншому. На заручинах моя бабуся, плачучи, просила свекруху: «Не ображайте її, хай вона вам буде за дочку». А та гордовито: «Це ще буде видно». З погляду педагога, я б так не сказала. Тривога закралася в моє серце. Але, не зважаючи ні на що, після весілля я старалася віддавати все своє тепло і доброту, догоджаючи свекрусі. Хоча чоловік казав, що даремно стараюсь. «Моя мама не така, як ти вважаєш». Виявляється, не такої бідної невістки вона хотіла. Їй потрібні були багаті свати. З першого ж дня вона їла сина, «поїдом» – довго спите, не так зробили, чому вона, тобто я, до круп полізла, адже там їх не ставила. А ще без стуку заходила в кімнату. Тижнями не говорила до нас. Коли чоловіка не було вдома, я сиділа в кімнаті і боялася вийти.

Через півроку, ми переїхали в сусіднє село, в хатину, де жили колись батьки свекра. Це був 1992 рік, весна. Запасів їжі – ніяких, грошей на той час теж не було. Я, хоч і була при надії, їла пісну варену картоплю. Ні олії, ні смальцю не було. Не кажучи вже про інші продукти. Чоловік працював у колгоспі. Зарплату на той час майже не видавали, були купони. Завдяки підтримці моєї сестри, яка мешкає в цьому селі, ми дожили до кращих часів, поки не розжились на своє.

Тут і з’явилася свекруха, яку ми, мовляв, знеславили на все село, бо пішли від неї. Знову ми відчули її опіку над нами. Вона щотижня приїжджала по молоко, сир, сметану. Чоловік в рахунок зарплати взяв корову в колгоспі, поросят, купили козу, завели курей, гусей. Було важко, і сліз багато пролито, я просто падала з ніг. І тут у свекрухи знаходились мудрі слова: «Чому стільки пелюшок накидала? А банок стільки немитих, борщ дві години вариться, в мене 20 хвилин – і готово все». Не забуду цих слів ніколи.

Я не перечила, мовчала. В усі свята, дарувала їй подарунки. Та незадоволена жінка, казала, що якби не чоловік, то я, певно, навіть не згадала б про свята і подарунки. Хоч він ніколи про це не згадував.

Почали будівництво нового будинку, ясна річ витрачається багато коштів і є їх нестача, на що свекруха дала пораду: «Я вас не змушувала будуватись. В мене грошей немає, і допомагати нічим».

Чоловік поїхав за кордон, залишивши мене з двома дітьми. І тут настало ще краще життя: свекруха почала опікуватись нами ще тісніше. Їй не було чим зайнятись – свекра не стало, крім п’яти курок, більше господарства не було. Всім вона казала, що син наказував їй контролювати нас. Не знаю, чи зрозуміє мене хто, чи варто далі писати, бо такої «золотої клітки» я не побажаю нікому. Хоч ми й живемо окремо, але щотижня вона у нас по 3-4 дні. Чоловік вже 10 років на заробітках. Перебрались у нову хату, але та злагода і кохання, які були колись між нами, не перебрались разом з нами. І все завдяки свекрусі, котра постійно сварила нас із чоловіком. Жодного разу вона мене не пожаліла, не намагалася зрозуміти. Хіба це назвеш життям? Спочатку чоловік телефонував до мами (дізнавався всю інформацію), а потім до нас. За 10 років він вже звик бути за кордоном, його сюди і не тягне. Він відпрацював свої години у фірмі, о 18.00 вже вдома. Помився, повечеряв і вільний. А тут, в селі, на моїх плечах діти, господарство, робота та ще й свекруха, яка весь час всім розповідає, який в неї син молодець – хату побудував, машину купив. А де я була ці роки, що робила, чи вносила якусь частину в будівництво хати?

Ніхто мене ніколи не жалів, ні за що не похвалив. Думала, чоловік буде для мене опорою, міцною стіною, яка захистить від усього злого. Але відстань зробила своє, в нього там, напевно, немало таких, як я. Свекруха ж, коли я не чую, каже дітям: «Ви мене маєте любити, бабусю, бо ваша мама погана».

І ось нашу, щасливу колись сім’ю, зруйновано. А свекруха… Приходить і до неї старість. А син далеко. Другий теж не часто навідується. Невістка ніколи не телефонує і внуки теж. Проте, та невістка – краща, бо працює податківцем (значить, дуже розумна і діти в неї виховані). Принаймні, так свекруха розповідає сусідам. А про мене всі знають лише негативне. Тепер свекруха скаржиться, що нема кому їй допомогти: город посадити, хату побілити, білизну попрати. Але ж в мене стільки на душі накипіло за 20 років! Через неї ми серйозно посварилися з чоловіком. Сім’ї немає. Мені здається, я б декількох літніх людей обходила, тільки не її.

Знаю, що так чинити не можна, вірю в Бога, знаю, що треба прощати. Але… Душа кричить.

Для чого я про це все пишу, не знаю. Можливо, хтось зрозуміє і поспівчуває. Хоч, мені вже 43 роки, але так хочеться маминої опіки, ласки, тепла, хочеться все розповісти рідній людині і виплакатися від душі.

Автор – Ганна Величко.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook