З першою дружиною ми розлучилися давно, коли син був іще маленьким. Причина сьогодні не має жодного значення, адже ми розійшлися мирно, за взаємним бажанням. До того ж минуло вже стільки років! Наш син навчається на останньому курсі університету.
Увесь цей час ми не підтримували зв’язків, бо саме таку умову висунула мені друга дружина. Я платив гроші— і більше нічого: ні листівки з днем народження надіслати, ні подарунка від Миколая передати не мав права. Можна було це якось зробити, але я не хотів засмучувати дружину, бо пообіцяв, що всі мости, які з’єднували мене з минулим, спалені. Не хотів сіяти в сім’ї недовіру, щось приховувати. Заспокоював себе, що мій син живе з мамою і вітчимом, який, розповідали, любить його, не ображає, допомагає.
За матеріалами – Провінційка.
Оскільки з першою сім’єю мене розділяють сотні кілометрів, то мої діти від другого шлюбу й не знають, що у них є брат.
Ні, не подумайте, що моя друга дружина недобра людина. Характер у неї дещо складний, але живемо непогано. Вона дбає про сім’ю, ми любимо одне одного, а моє минуле вже, здається, обговорили з усіх боків. Я так і не зміг переконати її в тому, що вона не має рації. Витратив на це роки, а потім змирився: нехай буде все як є.
Жодного разу я не заснув, не думаючи про свого сина. Жодного Нового року не було, щоб я не тривожився: чи навідався до нього Дід Мороз? Коли син ішов до першого класу, я відпросився з роботи й забрів на подвір’я якоїсь школи подивитися на першачків. Це ж мій, думав, отак притискає десь до себе букетик айстр і дивиться допитливими оченятами на свою першу вчительку. Телефонувати не наважувався, адже там уже була сім’я. Не знав, яку сімейну політику провадить новий тато Сашка, тому не хотів створювати проблем ні їм, ні собі. Боявся, що дружина дізнається й покине мене. Цього я точно не пережив би.
Так минали роки. Совість діймала нестерпно, а я навіть не мав з ким побалакати про це. Випадково через знайомих дізнався, що в сина з’явилася сестричка, що він став студентом, а нещодавно й про те, що… одружується. Занило мені коло серця. Поїхати? І як подивитися йому в очі? Чим пояснити довгі роки мовчання? Та й чи буде куди повернутися мені після цього? Я ж можу не тільки не отримати розуміння сина, а й втратити сім’єю, яку так оберігав ціною надломленного сумління.
Прошу поради в читачів. Якщо не скористаюся нею, то, може, душу заспокою на старості літ. Хоча сам упевнений: виправдання, як і прощення, мені немає. Незважаючи ні на що.
Ярослав, Рівне.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
