Був вечір як вечір: син в своїй кімнаті грав ігри, малюк спав в колисці, чоловік пішов в душ, а я на кухні готувала вечерю… Відчувала себе в такому спокої, в такій радості, умиротворенні!
Аж тут пілікнув телефон в чоловік і на екрані засвітилося «Любий, не можу тебе дочекатися… Вже сумую, хоч ми бачилися годину тому…»
Я завмерла. Перед очима пролетіло все життя, але найголовнішим було інше – яке буде моє майбутнє?
Дитина маленька ще, я її прогодую, звичайно, бо вже старший син цього року піде вчитися, поїду з немовлям до батьків, а там знайду роботу.
Коли чоловік прийшов з ванної, то я спитала за повідомлення. Реакція його була несподівана.
– Люба, це помилка, я тільки тебе люблю, а це так, несерйозно. Ти повір, я тебе дуже люблю і наших дітей…
Я з ним не розмовляла, а він добивався пробачення, приносив квіти і клявся, що порвав з цією жінкою, навіть, дав мені пароль від телефону, щоб я перевіряла всі його повідомлення.
Я перевіряла і справді нічого не було і я себе вмовила, що чоловік раз оступився і раз мене цінує та дітей, то треба пробачити і більше до того питання не вертатися.
Так і зробила.
Чоловік перестав ховати телефон, я могла в будь-який час його перевірити, але з часом я перестала це робити, бо скільки можна ятрити собі душу – пробачила, отже пробачила.
Якось я взяла його ключі і пішла в машину, бо там забула підгузки для малюка і в той момент в машині задзвонив телефон. Я знайшла його в ніші і на екрані світилося лице тієї дівчини з повідомлення!
– Алло, котику, я дуже скучила!
– Це дружина котика!
– А, слухайте, Толик не може вас покинути, бо у вас діти, але знайте, що він вас не любить, а любить мене. Ми поки чекаємо, коли син підросте, а далі ви вже звільняйте квартиру!
Яка милостива жінка, чекає, коли син підросте!
Я сказала Толику, що від нього йду.
Зібрала речі і переїхала до батьків. Зізнаюся, що мені дуже хотілося аби він поїхав за мною, щоб перепросив! Ми ж стільки років разом!
Так і сталося, Толик приїхав за мною, але я сказала, що не буду жити в одному місті з його любкою, тому хай обирає чи ми будемо жити тут, чи він їде додому сам.
Чоловік погодився жити в цьому місті, ми орендували квартиру і стали жити далі. знову я мала доступ до його телефону, знову були сварки за кожне спізнення, я вся стомилася від такого життя, але піти від нього не могла і не хотіла.
Далі виявилося, що чоловік знову гуляє і вже має не одну таку, а кілька. Я виганяла його з дому, а він вертався і клявся, що любить тільки мене. Казав, що ми, то найцінніше, що у нього є.
Я вернулася до мами з татом, тому Толик перестав приходити, адже тато пояснив, що йому тут не раді.
Від сина знаю, що батько вернувся в стару квартиру і вони живуть вдвох. Толик тепер відкрито водить жінок, але ні на одній не спиняється.
Я ж живу з батьками і працюю, сину вже три роки і він не дає мені сумувати. Є у мене на роботі чоловік, який мені подобається і ми поки зустрічаємося. Не думала, що знову буду для когось такою цінною і коханою, думала, що після розлучення життя втрачає барви і смак. Але це не так.
Тепер картаю себе, що не пішла одразу ж, а тягнула ці роки собі нерви. Думаю, що й до цього чоловік був мені невірний, бо ж така поведінка раптово не виникає?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
