— Мамо, ти просто зайди… — голос Олега у слухавці був настільки тихим і неживим, що я миттєво відклала всі справи. — Двері відчинені.

Коли я переступила поріг їхньої нової трикімнатної квартири, за яку вони ще мали виплачувати значні кошти банку, я не повірила своїм очам. Колись затишна вітальня з дорогими шпалерами нагадувала закинутий склад.

— Сину? Де меблі? Де телевізор? Де… де все? — я розгублено озиралася довкола.

Олег сидів на підлозі посеред порожньої кімнати, спершись спиною на холодну стіну. У центрі стояв лише один старий диван, який вони планували замінити наступного місяця.

В руках він стискав клаптик паперу.

— Вона поїхала, мамо. Зі своїм «братом». Забрала все, що ми купували разом ці три роки. Навіть фіранки з кухні зняла.

— З яким братом, Олежку? У Мар’яни немає ніяких братів, я ж знаю її родину!

Він підняв на мене очі, в яких читалася така безнадія, що мені хотілося закрити обличчя руками.

— Виявляється, я був єдиним, хто про це не здогадувався. Поки я намотував тисячі кілометрів по Європі, щоб ми могли швидше стати повноправними господарями цього житла, вона облаштовувала спільне життя з кимось іншим прямо в нашому домі.

Усе починалося так красиво. Чотири роки тому мій син привів Мар’яну в наш дім. Вона була тендітною, усміхненою, завжди знала, як підібрати правильне слово.

Я бачила, як горять очі мого хлопця, і серце раділо. Вони одружилися, і Олег, будучи справжнім чоловіком, поставив собі за мету забезпечити родину власним дахом над головою.

Він працював далекобійником на міжнародних рейсах. Це важкий хліб: тижні в дорозі, ночівлі в кабіні вантажівки, постійна напруга. Але він не скаржився.

— Мамо, ще кілька рейсів до Іспанії чи Німеччини, і ми зможемо внести перший великий платіж, — казав він мені під час коротких зупинок.

За півтора року вони придбали величезну трикімнатну квартиру. Звісно, оформили розстрочку на тривалий термін, але з його заробітками це не здавалося катастрофою.

Мар’яна теж працювала, займалася затишком. Кожного разу, коли Олег повертався з-за кордону, вона влаштовувала йому справжнє свято. Стіл ломився від страв, у домі панував аромат випічки та її дорогих парфумів. Я була спокійна: мій син у надійних руках.

Проблеми почалися непомітно. Десь пів року тому Олег приїхав додому і розповів мені дивну новину.

— У Мар’яни двоюрідний брат з’явився, Валерій. Каже, що в нього вдома якась біда стіни обгоріли, треба перечекати ремонт. Я дозволив йому пожити у нас у вільній кімнаті. Все ж таки родина.

Я тоді здивувалася. За три роки я жодного разу не чула про цього кузена.

— Олежку, а ти впевнений? Може, варто було розпитати тещу? — запитала я тоді.

— Та ну, мамо, навіщо? Мар’яна каже, що вони давно не спілкувалися, ти знаєш як вона ставилась до Мар’яни, а тут така біда. Не будь підозрілою. Валерій хлопець непоганий, ми навіть вечорами втрьох чаювали. Він зранку йде «на ремонт», ввечері приходить. Не заважає.

Мій син — людина з чистою душею. Він не вміє шукати підступ там, де його не має бути. Він поїхав у черговий тривалий рейс, спокійний за дружину і за те, що вдома є ще хтось, хто може допомогти, якщо раптом зламається кран чи знадобиться допомога.

Цей останній рейс до Іспанії був особливо важким. Олег дзвонив мені частіше, ніж зазвичай. Казав, що дуже сумує, що втомився від доріг і хоче нарешті провести з дружиною хоча б два тижні поспіль.

Мар’яна у слухавці була такою ж лагідною, як завжди. Питала, коли він перетне кордон, чи замовив він їй ті парфуми, про які вона просила.

Він приїхав раніше на один день. Хотів зробити сюрприз. Відчинив двері власним ключем, сподіваючись почути знайомий голос і запах свіжої кави. Але його зустріла тиша. І порожнеча.

Коли я прибігла до нього, я побачила людину, чиє життя було зруйноване на тому єдиному залишеному дивані. Вони вивезли все: холодильник, пральну машину, навіть мої подарунки на новосілля. Залишили тільки стіл і два стільці на кухні. І ту кляту записку.

Ми разом поїхали до матері Мар’яни, Любові Степанівни. Вона живе зовсім поруч. Коли ми зайшли і Олег мовчки простягнув їй записку, жінка ледь не впала.

— Який Валера? Який брат? — її обличчя стало білим, як крейда. — У моїх братів тільки доньки. Мар’яно, що ж ти натворила…

Виявилося, що поки Олег важкою працею заробляв на кожен квадратний метр, його дружина вигадувала план втечі. Вона брехала матері, що на роботі завал, що вона постійно у відрядженнях, щоб та не приходила в гості й не зустріла там того самого «брата».

— Вона мені казала, що Олег просив її допомогти йому з якимось переїздом, — голосила Любов Степанівна. — Я ж вірила кожному слову! Прости мене, зятю, що таку доньку виховала…

Ми сиділи на її кухні довгі години. Вона дістала запаси з шафи, налила нам трохи міцного напою, щоб хоч якось вгамувати той тремор, що був у Олега.

Це був вечір розбитих ілюзій. Любов Степанівна плакала, присягаючись, що якщо Мар’яна колись з’явиться, вона не пустить її навіть на поріг.

Минув рік. Це був рік боротьби з боргами, судами та власною пам’яттю. Мар’яна не повернулася. Вона надіслала документи на розлучення через дію, діяла через посередників.

Що цікаво — на квартиру вона претендувати не стала. Мабуть, розуміла, що з величезним боргом перед банком ця нерухомість їй не потрібна, а меблів та техніки їй вистачило для «нового старту» з її обранцем.

Олег зараз тримається. Колеги по роботі часто підбадьорюють його, хоча іноді їхні жарти бувають грубими. Але він лише посміхається у відповідь. Він став старшим на ціле життя за цей рік.

— Знаєш, мамо, — сказав він мені нещодавно, — я тепер розумію, що меблі — це просто дерево і пластик. Головне, що я не втратив себе в тій порожній квартирі.

Ми досі спілкуємося з Любов’ю Степанівною. Вона часто заходить до нас, приносить пироги, і кожен раз, дивлячись на Олега, зітхає і каже: «Я їй спуску не дала, якби побачила». Вона так і не пробачила доньці цю підлість.

Я дивлюся на свого сина і бачу в ньому силу, якої не було раніше. Він продовжує їздити в рейси, але тепер він повертається не до ілюзії, а до реальності. Він виплатив уже значну частину боргу, купив новий холодильник і телевізор. Квартира знову стає схожою на дім.

Але я, як мати, ніколи не забуду той вечір. Порожні кімнати, відсутність фіранок на вікнах і тихий звук паперу, що шарудів у руках мого сина. Життя — дивна штука. Воно може забрати у тебе все матеріальне за одну хвилину, але вона не може забрати твою гідність, якщо ти сам її не віддаси.

Мій син вистояв. І я пишаюся ним більше, ніж будь-коли. Ми навчилися жити заново, цінувати тишу і правду. А та історія з «братом»… тепер це просто гіркий спогад, який навчив нас розрізняти справжнє золото від дешевої підробки.

Головна картинка ілюстративна.