fbpx

За дві хвилини відчинились двері, і до кімнати зайшов мій Іван. Я застигла від побаченого! Ваня був у домашньому одязі і тапочках. За ним слідом вибігла дівчинка років семи: «Татусю, ходи складати кубики. До Дениса не можна заходити – він нездужає». Дівчинка вхопила мого чоловіка за футболку і почала тягнути за собою. Іван побачив мене і зблід. Він поклав ложку і вийшов з кімнати

З Ванею ми одружилися на першому курсі університету. Ми дуже кохали один одного і поспішили з одруженням, я була при надії. На початках нам жилося несолодко. Але ми на всі життєві труднощі дивилися з оптимізмом, адже розуміли, що це тимчасові проблеми, і рано чи пізно ми станемо на ноги.

Найголовнішим було те, що ми дуже кохали один одного, поважали і берегли. Ми були молодими, сповненими сили і ентузіазму. У нас росла чарівна донька, і більшого щастя годі й просити.

 Роки минали, Вірочка наша виросла і, вийшовши заміж, виїхала з чоловіком за кордон. Ми з Іваном залишилися одні й думали про другу дитину, адже нам було тільки по 39 років.

Незабаром Іванові запропонували хорошу роботу. Зарплата висока, єдиний мінус – часті відрядження. Я майже не бачила свого чоловіка, він весь час був в роз’їздах. А я нудьгувала вдома сама. Працювала на «швидкій» і, щоб проводити менше часу в порожній квартирі, взяла додаткові чергування.

На одному з чергувань надійшов виклик: у 5-річної дитини була дуже висока температура і ніяк не знижувалася. Нам відчинила двері миловидна жінка і провела в кімнату до дитини. Я попросила принести чайну ложку, щоб подивитися хлопчикові горло. «Коханий, принеси чайну ложечку!» – гукнла жінка.

За дві хвилини відчинились двері, і до кімнати зайшов мій Іван. Я застигла від побаченого! Ваня був у домашньому одязі і тапочках. За ним слідом вибігла дівчинка років семи: «Татусю, ходи складати кубики. До Дениса не можна заходити – він нездужає». Дівчинка вхопила мого чоловіка за футболку і почала тягнути за собою. Іван побачив мене і зблід. Він поклав ложку і вийшов з кімнати.

Мені довелося взяти себе в руки і докласти чимало зусиль, щоб продовжити огляд. Призначивши дитині необхідні препарати, я поїхала працювати далі. На душі було дуже дивне відчуття. Складалося враження, що всередині мене щось обірвалося. Я не плакала, просто не могла прийняти те, що побачила годину назад.

Іван все життя на руках носив мене, здував порошинки. За 20 років спільного життя я ніколи не сумнівалася в його коханні і вірності. Я не розуміла одного: як можна бути таким лукавим – приходити додому від іншої жінки і говорити, що кохає мене більше за життя?

Тільки закінчивши чергування, я прийшла додому і дала волю емоціям. Весь день я проплакала: мені було дуже прикро. Адже людина, яку я все життя любила, зрадила мене, підло і нишком. Він приходив додому для годиться, а виявляється, у нього була інша сім’я. Сім’я мого чоловіка – звучить смішно. Але мені було не до сміху.

Незабаром пролунав телефонний дзвінок – це дзвонила наша Вірочка. Я намагалася спокійно з нею розмовляти, але виходило важко. «Мамочко, що у вас сталося?» – запитала мене доня. «Вірочко, у нас все гаразд», – відповіла я. «Мамулечко, не обманюй. Я ж відчуваю, що щось сталося, і тепер буду переживати». Не витримавши, я розплакалася і все розповіла доньці.

«Мамо, послухай мене уважно. Звільняйся з роботи і приїжджай до мене – на тебе чекає внучка і я. Ти нам потрібна. Будь ласка, приїжджай! » – просила вона. «Добре, Віруню, я вирішу тут свої справи і відразу до вас», – пообіцяла я доні.

У цей момент у двері подзвонили. Я відкрила і побачила на порозі Івана. Він стояв з опущеною головою, боячись подивитися мені в очі.

«Пробач мені, кохана, я дуже завинив перед тобою. Я більше не переступлю поріг того будинку. Обіцяю!» – присягався Іван.

«Ваню, скажи мені тільки одне: це твої діти?». Чоловік опустив голову і ствердно кивнув. «І ти зараз готовий залишити своїх дітей, як зрадив мене? Що ж ти за людина така! Невже я стільки років в тобі помилялася?» – запитала я чоловіка.

Ваня мовчав. Йому нічого було відповісти мені. «Я поїду жити до Віри, а ти збирай речі і йди до дітей. Ти їм набагато потрібніший, ніж мені», – сказала я чоловікові і дістала валізу з шафи.

Іван зібрав речі і підійшов до дверей. «Ти коли-небудь зможеш мені пробачити?» – запитав.

«Ні. Є такі речі, які прощати не можна. Будь щасливий і прощавай! На розлучення подам сама», – впевнено сказала я.

Я закрила двері за чоловіком і пішла в кімнату. Дивно, але на душі мені стало дуже легко, ніби впав важкий камінь.

Через місяць я полетіла до дочки. Там мене чекали найрідніші люди і, можливо, нове життя.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page