Бог з нею, з тією любов’ю, але ж за мою вірність мене так винагороджено?
Першою мені натякнула моя шкільна подруга, яка працює в нотаріальній конторі.
– А що це у вас там таке в родині, – питає, – захворів твій Мирон?
– Ні, добре себе почуває, а що таке?
– Та він заповіт склав, все майно дітям залишив.
– Що? Коли?
– Та місяць тому приходив.
Я не могла повірити, що він мені нічого не сказав. Я на його майно не претендую, у мене своя квартира є, яку я зараз здаю, бо ми живемо в Мирона. Дітей у нас нема, є його від першого шлюбу, які мене не приймають.
Я тоді до чоловіка, а він знову з сюрпризом-відкриттям:
– Ти не розумієш, вони не хочуть аби я бачився з онуками, як не поділю майно між ними.
– Як це не дозволяють? Чому?
– Сама знаєш, чому!
І тут я сіла. Так, я десять років була Мироновою коханою, але ж ця медаль має і другу сторону, то ж послухайте й мою версію.
Я Мирона любила, але кілька разів пробувала ці стосунки розірвати. Але він все робив можливе і неможливе аби мене втримати. Запевняв, що його дружині не довго залишилося і ми будемо разом, тільки треба почекати.
У його Валі був діабет, але вона все одно вирішила, що має подарувати Миронові дітей. Ще після першої дитини все наче було менше-більше, але вона чогось думала, що як буде син, то Мирон буде її вічно кохати.
Але після другої дитини, знову ж дівчинки, все пішло шкереберть. Вона потребувала нової нирки і майже ввесь час проводила в стаціонарів.
Так от, саме я варила їй їсти і її дітям, я прибирала її квартиру, поки діти були в школі, я там господарювала, щоб потім зникнути і чекати на Мирона у себе. Я казала, що в дітей взуття розклеїлося, що платтячка треба купити чи курточки. Мирон поняття не мав як піклуватися про доньок, це все робила я на відстані.
Далі Валі не стало і через рік Мирон привів мене в їхню квартиру. Доньки вже були студентками і мене прийняли в штики.
Вони посварилися з Мироном і так йому цього й не пробачили.
За ті сім років, що ми офіційно разом, то вони й заміж вийшли і дітей на світ привели. Я до них не пхалася ні з поясненнями, ні з вибаченнями. Я не мала за що перед ними вибачатися.
Думала, що як самі стануть заміжніми, то зрозуміють для чого батькові дружина, але як бачите, ні, не розуміють.
– Ти розумієш, що вони чинять не правильно?, – спитала я в Мирона.
– Мені байдуже, я хочу бачитися з ними і хочу бачити онуків.
– Тобто, все це через мене, так?
– Так, – випалив чоловік.
Я встала і пішла геть. Стільки років я їм служила, йому служила, а тепер я ще й заважаю.
Далі подала на розлучення, ні на що його не претендувала, хай все віддає донькам, а вони хай приходить і прибирають, і їсти варять, і вислуховують.
Подумати лишень, що я дітей своїх не маю і вже мати не буду, бо мені п’ятдесят два, бо все чекала того законного шлюбу, а далі вже й не виходило мати і це все не рахується, навіть я не маю права аби зі мною рахувалися.
Десь через пів року прийшли до мене обоє.
– Батько перетворив квартиру на свинарник, де ми знали, що він такий в побуті, ображається через дрібниці, їсти йому треба виварювати. Нічого сам не вміє. Як ви так хочете, то можете з ним жити, але квартири ви не отримаєте, це гарантовано.
– Ви мене завжди плутали не з людиною, а зі служницею, і ви і ваш батько. Я трималася за вас, бо думала, що з часом ми станемо сім’єю, але цього ніколи не буде. Тому самі вирішуйте тепер все, до мене більше не приходьте.
Я все віддала аби мати їх за своїх, а вони мені відкрили очі, хай пізно, але й за те дякую.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
