— Ти добре впоралася, Катрусю, — голос Алевтини Петрівни звучав рівно, але в ньому відчувалася якась дивна, майже потойбічна впевненість. — Усе пройде гладко, без жодного зайвого клопоту. Чекай на сина у четвер.

Я застигла з горнятком чаю в руках. Ми сиділи на моїй кухні, де аромат свіжої домашньої випічки, яку принесла свекруха, змішувався з запахом вечірнього дощу.

— У четвер? — перепитала я, намагаючись усміхнутися. — Але ж лікар каже, що термін тільки через два тижні. Може, ви маєте на увазі наступний четвер?

Свекруха підвела свої темні, глибокі очі, які, здавалося, бачили мене наскрізь, проникаючи в самі глибини душі.

— Саме в цей четвер, — відрізала вона. — І ще одне: не зважай, якщо акушерка переплутає час на годиннику. Це просто хвилина слабкості, нічого важливого.

Від її пронизливого погляду мені стало ніяково. Алевтина Петрівна ніколи не підвищувала голос, не впадала в істерики, але її присутність завжди наповнювала кімнату якоюсь невидимою вагою. Вона не просто говорила — вона стверджувала факти, які ще не відбулися.

— Ну, якщо ви так кажете. — пробурмотіла я, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

Свекруха лише коротко кивнула, склала серветку і піднялася.

— Мені час. Відпочивай. Тобі потрібні сили для зустрічі з Денисом.

Коли за нею зачинилися двері, я довго сиділа в тиші, дивлячись на порожнє крісло. Вона вже й ім’я дитині обрала так, ніби це була само собою зрозуміла річ.

Моя свекруха, Алевтина Петрівна, була людиною неординарною. У нашому містечку її поважали і побоювалися водночас. Вона мала дивний дар — бачити те, що приховане від звичайних очей. Іноді родичі чи знайомі приходили до неї «порадитися», і вона розкладала свої старі, затерті до блиску карти.

Одного разу вона розклала їх і для мене. Те, що вона розповіла про моє дитинство та деякі дуже особисті моменти життя, про які не знав навіть мій чоловік Ігор, змусило мене здригнутися.

— Алевтино Петрівно, — пожартувала я тоді, намагаючись приховати збентеження, — вам би приватну практику відкрити! Люди б у черги шикувалися, і винагорода за таку працю була б чималою.

Вона подивилася на мене так суворо, що жарт застряг у горлі.

— За такі речі не можна брати подяку в конвертах, Катерино. Це не ремесло для заробітку. Це тягар, і за нього не платять.

Після тієї розмови тема фінансів у нашому домі стала якоюсь болючою. Щоразу, коли свекруха заводила мову про те, що матеріальні блага — це лише пил, у нас з Ігорем починалися труднощі.

То проект на роботі не затвердять, то несподівано зламається техніка, то прийде штраф за якесь дрібне порушення. Ми буквально відчували на собі, як її переконання втілюються в нашій реальності.

Була в неї ще одна дивна риса — патологічна нелюбов до всього нового. Вона жила в оточенні речей, які пам’ятали ще її молодість. Її простирадла були вкриті акуратними латками, взуття вона лагодила роками, а новий одяг вважала чимось підозрілим.

І справа була не в бідності — гроші в неї були. Вона просто вірила, що старі речі «надійніші», бо вони вже пройшли перевірку часом.

Ця її особливість поширювалася і на нас. Якщо я купувала щось сучасне і мала необачність похвалитися — річ довго не жила. Нова сукня порвалася в перший же день, дорогий кухонний комбайн просто перестав вмикатися через тиждень без видимої причини. Навіть нова помада, яку я випадково впустила, опинилася під ніжкою стільця саме в той момент, коли я його пересувала.

Зрештою я засвоїла урок: про оновлення в нашому побуті Алевтині Петрівні знати не обов’язково. І — о диво! — речі почали служити довго і справно.

Коли я завагітніла, пророцтва свекрухи стали щоденними. Вона без помилок визначала мій стан краще за будь-якого терапевта.

— Сьогодні тобі не варто йти на прогулянку, — казала вона телефоном, — відпочинь, організму потрібен спокій. І справді, через годину я відчувала таку втому, що ледь доходила до ліжка.

Стать дитини вона назвала відразу, як тільки дізналася про новину.

— Буде хлопець. Міцний, спокійний, з твоїм характером і нашою впертістю. Коли пізніше лікар на обстеженні підтвердив її слова, він лише знизав плечима: «Ну, ймовірність була п’ятдесят на п’ятдесят, просто вгадала». Але я знала, що це не випадковість.

Усе сталося саме так, як вона і провістила. У середу ввечері я відчула перші ознаки того, що малюк готовий до появи. Весь процес пройшов напрочуд легко. Денис народився рівно о п’ятій годині шість хвилин ранку в четвер.

Я пам’ятаю цей момент у деталях. Вікно в пологовому залі було трохи прочинене, і в кімнату просочувалося свіже повітря світанку. Коли малюк сповістив світ про свій прихід, акушерка глянула на годинник і чітко промовила:

— Записуємо: шість годин п’ять хвилин! Але вже через секунду вона потерла очі, ніби проганяючи ману, і здивовано виправилася: — Ой, що це я? П’ять годин шість хвилин, звісно. Переплутала цифри місцями.

Я ледь помітно посміхнулася. Свекруха виявилася правою навіть у таких дрібницях.

Проте в палаті мене охопив незрозумілий тривожний стан. Я згадала ставлення Алевтини Петрівни до всього нового. А що може бути більш новим, ніж маленьке життя? Я боялася, що її важкий погляд або неприйняття змін якось зашкодить Денису. Ці думки не давали мені спокою.

Коли Ігор прийшов провідати нас, він одразу помітив мою пригніченість.

— Катю, що з тобою? Ти ж мала б радіти, все пройшло ідеально. — Я боюся твоєї мами, Ігорю, — зізналася я. — Боюся її погляду. Вона так не любить змін, а Денис — це найбільша зміна в нашому житті.

Ігор намагався мене заспокоїти, але я бачила, що і в його очах промайнула тінь сумніву. Він занадто добре знав свою матір.

Ми виписалися додому, але Алевтина Петровна не прийшла нас зустрічати. Вона привітала нас коротко, сухо, пообіцявши завітати пізніше з подарунками.

Минуло кілька тижнів. Вона не виявляла жодного інтересу до онука, лише іноді запитувала Ігоря про його здоров’я. Це затишшя мене водночас і радувало, і лякало.

Одного разу під час огляду лікар-педіатр зауважила, що малюк розвивається чудово і вже можна думати про хрещення. Ми з Ігорем вирішили не зволікати. Обрали кумів, пішли до храму. Свекрусі ми про це не казали — якось не було зручного моменту, та й побоювалися її реакції.

У неділю вдень батюшка одягнув на шию Дениса маленький срібний хрестик. Ми повернулися додому щасливі та натхненні. І не встигла я роздягнути сина, як пролунав телефонний дзвінок.

— Здрастуй, Катерино, — почула я голос Алевтини Петрівни. — Вітаю з хрестинами. Тепер, коли Денис під захистом, я можу прийти. Ви ж не проти, якщо я завітаю завтра?

Я мало не впустила слухавку. Звідки вона дізналася? Ми нікому, крім найближчих друзів, не розповідали!

— Звісно… приїжджайте, ми будемо раді, — відповіла я, хоча серце вистрибувало з грудей.

— Не хвилюйся так, — вона раптом засміялася, і цей сміх був зовсім не схожий на її звичайний сухий тон. — Я прийду лише на пів годинки. Розповім хлопцю казку, та й по всьому.

Наступного дня вона з’явилася на порозі з величезними пакунками. На мій подив, там були не старі речі з її запасів, а чудовий новий одяг, іграшки та красива постільна білизна.

— Це для малого, — сказала вона, і я вперше побачила, як її очі пом’якшали. Тепер у них не було тієї пронизливої холоднечі — лише тепле, майже золотисте світло.

Денис, як на зло, у цей момент почав сильно плакати. Він крутився в ліжечку, і ні я, ні Ігор не могли його заспокоїти.

— Дайте-но я спробую, — Алевтина Петрівна відсторонила мене і присіла на табурет біля ліжечка.

Вона не брала його на руки. Вона просто простягнула свій палець, за який Денис миттєво вхопився, і почала тихим, співучим голосом розповідати якусь дивну історію.

Це не була звичайна казка. Це був потік слів про лісових мешканців, про сонячне проміння, про добрих духів, що оберігають сон малюків.

Буквально за хвилину крики припинилися. Син затих, широко відкрив оченята, уважно слухаючи бабусю, а потім повільно і солодко заснув. Я стояла в дверях, не вірячи власним очам.

— От і все, — прошепотіла вона, підводячись. — Він у вас особливий. Буде рости здоровим і спокійним, не переживай. Я ж обіцяла, що все буде добре.

Вона пішла так само раптово, як і з’явилася, залишивши в домі неймовірне відчуття спокою та гармонії.

З того дня наше життя змінилося. Денис став на диво спокійною дитиною. Він спав по сім годин поспіль уночі, чудово набирав вагу і майже не хворів. Педіатр лише розводив руками, дивуючись таким результатам.

– Господи, – хреститься моя мама, якщо доведеться перетнутись із моєю свекрухою. – Мені аж мороз по шкірі. Розповідали мені дівчата про неї багато, ой багато. Аби ти її подалі тримала доню. Чого вона до хрестин не з’являлась.

Знаєте, мені і самій моторошно якось. Але як віддалитись від такої родички? Як зробити так, щоб вона нас не чіпала?

Головна картинка ілюстративна.