Вода в крані ледве текла — іржава, з неприємним запахом. Олена поставила чайник під тоненьку цівку. За вікном сутеніло, квітневий вечір опускався на Київ раніше, ніж зазвичай. Вона дивилася, як повільно наповнюється чайник, і думала: «Вісімнадцять років. Вісімнадцять років я п’ю цю жовту воду – хоч би хтось фільтр поставив».
– Оленко, де ти там? – пролунав голос свекрухи з кімнати. – Чай мені коли буде?
«Коли вода закипить», – хотіла відповісти Олена, але промовчала. Сил на розмови не вистачало. День на роботі видався шаленим, у очах рябіло від цифр.
Чайник клацнув. Вона заварила дві чашки – собі й свекрусі. Марія Іванівна любила чай із бергамотом, дорогий, який Олена купила з останньої зарплати, хоч він коштував у півтора раза більше за звичайний.
– Ось, – вона поставила чашку на столик біля дивана, де напівлежала свекруха з в’язанням.
– Ох, не можу я цю гидоту пити, – Марія Іванівна скривилася. – Гонить хімією.
Олена зітхнула. Якщо не «хімією», то «водою» чи «ліками» – свекруха ніколи не була задоволена.
З вулиці долинули кроки. Син. Ключ у замку різко повернувся – значить, знову не в гуморі.
– Андрію, вечеряти будеш? – Олена виглянула в передпокій.
Син скинув кросівки, не розв’язуючи шнурків. П’ятнадцять років, а руки вже більші, ніж у батька. І очі – мов у Тараса, такі ж сірі, вперті, тільки погляд похмурий, з-під лоба.
– Не хочу, – буркнув він, проходячи повз на кухню. Відкрив холодильник, дістав ковбасу, відкусив прямо від батона.
– Хоч гарячого поїж, – Олена прибрала чайник. – Я борщ варила.
– У тебе вічно ці борщі… Набридло. Не буду!
Андрій пішов до своєї кімнати, не закривши двері холодильника.
Так і минали вечори: між холодильником і кімнатами, між «набридло» і «вічно», між втомою і роздратуванням.
Телефон задзвенів. Чоловік.
«Затримаюсь. Не чекай».
Олена заплющила очі. Третій раз за тиждень.
Вночі вона лежала без сну, вдивляючись у стелю. Андрій давно спав. Свекруха теж. А Тарас так і не прийшов. Може, з друзями. Може, з Наталею – тією самою колегою з автосервісу, яка вічно телефонує «по роботі». Олена не питала. Просто не було сил.
О другій ночі вона сиділа у ванній на килимку, затиснувши рота долонею, щоб не розбудити рідних своїм плачем. Шум води заглушав схлипи – старий, відпрацьований роками прийом.
«Тридцять дев’ять років, Олено. Чого ти тут ревеш, як школярка?» За стіною на дивані хропів Тарас – безтурботно, з посвистом. А поруч із ним на їхньому подружньому ліжку – його мати. «Щоб мені було зручніше», – пояснила Марія Іванівна два роки тому, коли переїхала до них після перелому. І залишилася. Назавжди, здається.
Олена спала в кімнаті сина, на розкладачці. Андрієві п’ятнадцять, він бурчить, що мати займає його простір, але терпить. Він єдиний, хто ще терпить її в цій квартирі.
На роботі Василь Григорович викликав її до себе після обіду. Олена йшла коридором, подумки перебираючи всі можливі помилки в звітах. Останній місяць вона працювала, як у тумані – недосип, безкінечні прискіпування свекрухи, мовчання чоловіка.
Начальник сидів біля вікна, постукуючи ручкою по столу.
– Олено, – він ніколи не називав її по батькові, хоча інших працівників величав повністю, – сідай.
Вона примостилася на краєчку стільця, стискаючи в руках щоденник.
– Я переглянув твої розрахунки щодо податкових вирахувань, – Василь Григорович поправив окуляри на переніссі. – Ти знайшла помилку в документах. Серйозну.
Олена здивовано дивилася на нього. Яка помилка? Вона просто сиділа ночами, звіряючи цифри, щоб не думати про дім, про чоловіка, про життя.
– Якби не ти, нам би виписали штраф. Двісті тисяч.
Він дістав із шухляди конверт.
– Премія. Шістдесят тисяч чистими. Заслужила.
Вона взяла конверт, не вірячи власним очам.
– Відпочинь, – несподівано м’яко сказав начальник. – У тебе відпустка давно не використана.
Олена оніміла від того, що відбувалося.
У метро вона притискала сумку до себе. Конверт грів долоню крізь тканину. Шістдесят тисяч. Здавалося, вперше за останні роки Бог її почув.
Виходячи з метро, вона зазвичай повертала ліворуч – там був супермаркет, де продукти дешевші. Але сьогодні чомусь пішла праворуч. Сама не зрозуміла, чому.
На розі, в маленькому офісі з вицвілою вивіскою «Мандруй з нами», вона простояла хвилин п’ять, просто дивлячись на фотографії моря у вітрині. Синє, безкрає, зовсім не схоже на сірий квітневий день.
Вона зайшла.
Усередині пахло кавою і якимись квітами. Дівчина за столом підняла голову від комп’ютера.
– Добрий день, – усміхнулася вона. – Чим можу допомогти?
– Я просто подивитися, – Олена почувалася ніяково, ніби не мала права тут бути.
– Сідайте, – дівчина вказала на стілець. – Вас цікавлять якісь конкретні напрямки?
Олена мовчала, мнучи в руці ремінець сумки.
– Море, – раптом сказала вона. – Мені треба до моря. Самій.
Вони обговорювали варіанти. Анталія, Мармарис, Хургада, Шарм-ель-Шейх… Олена не розрізняла назв, вони зливалися в одне — «море».
– П’ятдесят дві тисячі за тиждень, – підсумувала дівчина. – Економ-варіант, але море зовсім поруч. Одномісний номер, сніданки включені.
Олена торкнулася сумки, де лежав конверт. Майже все. Нічого не залишиться ні на подарунок Андрієві, ні на ліки свекрусі, ні на новий костюм Тарасові.
– Коли можна поїхати?
– Є місця через два тижні.
Олена уявила: синє небо, синє море, вона одна йде берегом. Ніхто не питає «де чай?», ніхто не бурчить «набридло», ніхто не пише «не чекай».
– Я беру, – вона дістала конверт.
Путівку Олена сховала під стосом постільної білизни в шафі. Два тижні ходила, як уві сні. Готувала, прала, працювала, усміхалася. Всередині росло і міцніло дивне відчуття – не то радість, не то страх. Вона ніколи раніше не робила нічого подібного.
Їй здавалося, що рідні помічають зміну в ній, але ніхто не сказав ні слова. Свекруха так само вимагала і скаржилася на здоров’я, Андрій замикався у своїй кімнаті, Тарас затримувався на роботі.
За три дні до від’їзду Олена збирала речі, поки всі спали. Серце калатало від страху і якогось дитячого захвату. Дістала старий купальник, куплений ще до народження Андрія, дві сукні, штани. Босоніжки, потріскані на згинах, але ще міцні. Розгладила їх пальцями – колись у них вона танцювала з Тарасом на весіллі подруги. Тоді він шепотів, що вона найкрасивіша. Ох! Коли це було?
У шафі знайшла запечатаний тюбик сонцезахисного крему, куплений три роки тому для поїздки, що не відбулася. Тоді свекрусі раптово стало «зле із серцем», і гроші на відпустку пішли на обстеження в дорогій клініці. Які потім показали, що серце у Марії Іванівни здоровіше, ніж у лікаря.
На кухні щось брязкнуло. Олена здригнулася. Хто не спить о другій ночі?
– Що ти робиш?
Тарас стояв у дверях, сонний, скуйовджений, із чашкою в руці. У його очах читалося підозріння.
– Збираю речі, – відповіла вона, вирішивши не брехати.
– Куди?
Вони дивилися одне на одного в напівтемряві. Чужі, втомлені, втративши щось важливе за роки спільного життя.
– На море, – вона раптом усміхнулася. – Я їду на море. Сама.
– Тобто?
– Я отримала премію на роботі. І купила путівку.
Він дивився на неї так, ніби вона заговорила незнайомою мовою.
– На роботі? Премію? І нічого не сказала?
– А треба було?
– Ми ж сім’я! – його голос підвищився, але Олена жестом показала на сплячих у домі.
– Сім’я, – вона кивнула. – І що?
Тарас поставив чашку на тумбочку, підійшов ближче.
– Покажи путівку.
Вона дістала документи з-під білизни, простягла йому. Тарас вчитувався, ворушачи губами.
– Ти витратила всі гроші? На себе?
У його голосі було стільки здивування, що Олена мимоволі усміхнулася.
– Так. Усе. На себе.
– А ми?
– А що ви? У тебе зарплата. У твоєї мами пенсія. У Андрія бутерброди в холодильнику. Справитеся тиждень.
Тарас раптом почервонів, на вилицях заграли желваки. Його обличчя скривилося, шия набрякла від обурення.
– Ну ти й жаднюга, премію отримала і ні слова! – гримав чоловік, розмахуючи папером перед її обличчям.
У грудях Олени обірвалася остання ниточка, остання надія, що він зрозуміє, поспівчуває. Вісімнадцять років разом, а він думає лише про гроші. Не про її втомлені очі, не про сиве волосся на скронях, а про гроші.
– А ти в кого такий нахабний? – її голос звучав напрочуд спокійно, ніби говорив хтось інший. – Чи не в маму свою, мою премію ділити задумав?
Тарас роззявив рота, закрив, знову роззявив.
– Ти… ти…
– Я, я, – Олена кивнула. – Я, яка вісімнадцять років варить тобі борщі, пере твої сорочки і слухає твою матір. Я, яка три роки відкладала на відпустку, а потім віддала гроші на твою машину. Я, яка сама тягне цей дім, поки ти «затримуєшся» з Наталею з автосервісу. Так, я. І я їду на море. Без тебе.
Він стояв, приголомшений її словами.
– Звідки ти знаєш про Наталю? – лише зміг видавити.
Олена розсміялася. І сама здивувалася своєму сміху – легкому, чистому, зовсім юному.
– Оце тебе турбує? Справді? Не те, що дружина вперше в житті їде на море, а те, що вона знає про твої «затримки»?
Зі сторони кімнати почулося шарудіння. У дверях стояла Марія Іванівна в нічній сорочці.
– Що за крик? Оленко, знову скандалиш?
– Мамо, уявляєш, – Тарас кинувся до неї, як дитина за захистом, – вона премію отримала. І все спустила на путівку. Сама їде, на море!
Марія Іванівна сплеснула руками:
– Зовсім…? А я як? А мої ліки?
– Ваші ліки, Маріє Іванівно, – Олена акуратно склала речі в сумку, – у тумбочці. Там, де були вчора і позавчора, коли ви самі доходили до аптеки. А якщо щось закінчиться – у вас пенсія. Або син допоможе.
– Безсовісна! – свекруха підвищила голос. – Я хвора жінка!
– Ви здоровіші за мене, – спокійно відповіла Олена. – У вас тиск сто двадцять на вісімдесят. А в мене під двісті від такого життя.
– Мам, що відбувається?
У дверях з’явився Андрій – сонний, у піжамних штанах, із відбитком подушки на щоці.
– Твоя мати, – почав Тарас.
– Твоя мати, – одночасно з ним заговорила Марія Іванівна.
– Я їду на море, – перебила їх Олена, дивлячись прямо на сина. – Отримала премію на роботі і купила путівку. На одну СЕБЕ. Через три дні. На тиждень.
Андрій кліпнув, намагаючись остаточно прокинутися.
– На море? Ти?
– Уяви собі, – Олена усміхнулася. – Перший раз у житті.
– Вона гроші вкрала в сім’ї! – обурився Тарас. – Мої гроші!
– Твої? – Олена підняла брову. – Це мої преміальні. За мою роботу. За мої звіти. За мої безсонні ночі.
– Ми ж сім’я! -Тарас перейшов на крик. – Усе має бути спільним!
– Справді? – Олена повернулася до сина. – Андрію, а ти не пам’ятаєш, ми на риболовлю з татом їздили торік? А позаторік? А коли востаннє в нас була сімейна вечеря? А коли тато питав, що я хочу на день народження?
Син переводив погляд із матері на батька, явно не розуміючи, чого від нього хочуть.
– Мої гроші, – рішуче сказала Олена, дивлячись на чоловіка, – завжди були нашими. А твої – лише твоїми. І її, – вона кивнула на свекруху, – теж лише її. Я купую продукти, плачу за квартиру, купую одяг синові. А ти міняєш колеса на машині, ходиш у бар із друзями і купуєш метелики для побачень із Наталею.
– Не смій! – зблід Тарас.
– Я їду, – Олена закрила сумку, – на море. Це не обговорюється. І я повернуся через тиждень. Можливо.
– Можливо? – перепитала свекруха.
– Можливо, – кивнула Олена. – Я ще не вирішила.
Вона повернулася до Андрія, раптово пом’якшившись:
– Не переживай. Я повернуся. І привезу тобі щось із моря. Мушлю. Або краба засушеного.
Син дивився на неї широко розплющеними очима.
Три дні до від’їзду стали справжнім випробуванням. Удома стояла така напружена тиша, що, здавалося, повітря дзвеніло. Тарас із нею не розмовляв, передаючи прохання через сина: «Скажи матері, хай знайде мої шкарпетки». Щовечора вмикав спортивний канал на повну гучність. А коли вона заходила, демонстративно відвертався.
Марія Іванівна перевершила саму себе. Двічі «падала в непритомність», вимагаючи швидку. Лікарі приїжджали, міряли тиск і розводили руками: «Жінко, у вас усе гаразд». Вона плакала, голосила так гучно, що чув увесь під’їзд: «Покинута старенька… нікому не потрібна… рідний син не допоможе… невістка на курорти їде…»
Олена мовчки ковтала пігулки від головного болю і рахувала години до від’їзду.
Єдиним променем світла був Андрій. Син раптом став іншим – ніби прокинувся від довгого сну.
У ранок від’їзду вона прокинулася раніше за будильник. Перевірила сумку, пішла на кухню. Руки самі потяглися до плити – звично зварити кашу для всіх, помити вчорашній посуд… Але вона зупинила себе. Ні. Сьогодні кава – лише собі.
Андрій також прокинувся і зайшов на кухню, коли вона допивала другу чашку.
– Мам, тебе провести?
– Таксі замовила, – вона усміхнулася. – Тобі до школи пора.
Син м’явся біля столу, то засуваючи руки в кишені, то дістаючи їх.
– Ти точно повернешся?
Олена кивнула.
– А там правда гарно?
– Не знаю, – чесно відповіла вона. – Але я тобі обов’язково розкажу. І фотографії привезу.
Він раптово обійняв її, уткнувшись носом у плече.
– Ти це… ну… купайся там.
Вона гладила його по голові, і в горлі стояв клубок від несподіваної ніжності.
У передпокої грюкнули двері – Тарас повертався з нічної зміни. Побачив дружину з сумкою, криво всміхнувся:
– Все-таки їдеш?
– Так, – вона не стала вдаватися в пояснення.
Він пом’явся у дверях, явно щось обдумуючи.
– Олено, – нарешті вичавив він. – Ти б могла мене з собою взяти. У мене теж спина болить, теж відпочити хочеться. А ти навіть не подумала.
– Це моя премія, Тарасе, – вона підняла сумку. – За мою роботу. І моя відпустка. Перша за три роки. Хочу провести її сама.
Телефон пискнув. Таксі.
Вона обняла сина. Дивно, як багато для неї значили ці хвилини тепла після стількох років порожнечі й самотності у власному домі.
Тарас стояв у передпокої, дивлячись спідлоба.
Свекруха так і не вийшла попрощатися, лише демонстративно засопіла зі своєї кімнати, коли Олена проходила повз.
– Олено, а вечерю як готувати? – гукнув услід Тарас. – Андрій же голодний залишиться!
Вона обернулася в дверях. Вісімнадцять років вона відповідала на це питання. Вісімнадцять років годувала, прала, прасувала, терпіла. Вісімнадцять років – чужа в усьому, крім обов’язків.
– Макарони звариш, – промовила вона. – Ти ж дорослий чоловік.
І зачинила за собою двері. Вперше в житті – просто зачинила, не вибачаючись і не виправдовуючись.
Унизу чекало таксі. Водій байдуже кивнув і заніс її сумку в багажник. Звичайна втомлена жінка з потертою сумкою – кому спаде на думку, що для неї це не просто поїздка? Що це – бунт. Перший день нового життя.
Коли таксі від’їжджало від будинку, телефон пискнув. Повідомлення від Тараса: «Сподіваюся, ти все-таки список залишила, що готувати. Я в цьому не розбираюся. І взагалі, могла б заздалегідь їжу на тиждень приготувати».
Вона подивилася на екран і вперше за довгі роки розсміялася вголос. Вона їде до моря. Попереду цілий тиждень свободи. А вони хай самі розбираються зі сковорідками.
Телефон задзвонив. Знов Тарас. Вона натиснула «Відхилити» і вимкнула звук. До поїзда ще дві години, а вона хоче провести їх у тиші.
