За вісімнадцять років я звикла, що чоловік приходить під ранок, чи взагалі не приходить.
Тієї ночі я не спала, бо це вже стало за звичку – бігати від віконця до віконця, підходити до телефону чи часом не подзвонити в лікарню, хоч я розуміла, що з ним все гаразд. З ним просто все чудово.
Я не хотіла стояти посеред коридору, відчувати надію, що він просто втратив телефон і заночував у друга. Але коли я побачила його в дверях, усі ілюзії розсипалися. Його вигляд… Він виглядав, як людина, яка добре провела час, а не як той, хто “рятував друга з біди”.
– Нарешті. Сьома ранку. Ти навіть не встиг би на “перший потяг” зі свого міфічного відрядження, Михайле, – сказала я, і мій голос звучав дивно гостро, ніби бите скло. – Ти хоча б вигадав цього разу щось нове? Яка легенда сьогодні? У вас терміновий ремонт водопроводу тривав цілу ніч? Чи може ви знову “випадково” опинились у Києві? Давай, говори. Я втомилася від твоїх повторів.
Він зайшов, кинув свою куртку на спинку стільця – це вічне зневаження до моєї чистоти! – і опустився в крісло, закинув ногу на ногу.
– Юлю, досить цього цирку, – сказав він, втомлено потираючи скроні. У його голосі пролунала нудьга, а не каяття. Це було найболючіше. – Я прийшов, щоб це припинити. Щоб попрощатися.
Я на мить втратила здатність дихати. Це було так просто. Настільки буденно.
– Ти що, взагалі? Попрощатися? – я відчула, як моє обличчя почало горіти. – Ти жартуєш? Ти ж розумієш, що ти кажеш? Або ти думаєш, що я повірю, що ти ночував під мостом і тепер хочеш “попрощатися” з колишнім життям?
– Я не вигадую. Я не збираюся більше брехати, – він підняв очі. Холодні, порожні, рішучі. – Я був не один. Я більше не хочу додому.
Я зробила крок назад, притискаючи руку до грудей, ніби намагаючись утримати там серце, яке шалено стукотіло.
– Не хочеш додому? А куди ти хочеш, Михайле? До кого? Хто ця “вона”? – Я не могла стриматися. – Думаєш вона буде тебе роками чекати біля вікна?
– Вона не наївна, – спокійно відповів він. – Вона молода. Їй 28. І вона не чекає мене біля вікна. Ми разом. Ми вже рік зустрічаємось.
Рік. Ці слова пронизали мене. Рік його подвійного життя. Рік моїх безсонних ночей.
– Рік? А як же наші діти, Михайле? Їм лише п’ятнадцять!
– Юлю, вони дорослі. Вони переживуть. Їм навіть краще буде без постійних скандалів і моєї відсутності. Я втомився від цього життя.
– Ти втомився? – Я гірко засміялася. – Ти втомився жити в моїй квартирі, з моїми дітьми, користуючись моїм терпінням? Ти просто знайшов зручніший варіант, де тебе “не дістають” побутом!
Він підвівся.
– Як хочеш. Можеш думати про мене що завгодно. Мені потрібні мої речі. Допоможи мені зібрати валізу. Я йду.
– Гаразд, – сказала я і пішла збирати його речі.
Не хотіла аби він переривав шафу. Й та к не зможе нічого знайти. Все акуратно склала, спитала, коли він прийде по інші речі.
– Згодом, – сказав чоловік і вийшов .
Він вийшов. Я закрила двері й опустилася на підлогу. Як далі бути?
Минуло пів року. Життя стало тихішим, але все ще погано спала. І ось він, знову на порозі.
– Ну привіт, – зустріла я його, ніби він просто вийшов у магазин. – Прийшов подивитися, як ми тут без тебе? Ми чудово. Діти в школі.
Він виглядав жалюгідно. Пом’ятий костюм, втомлені очі, відсутність того лиску, з яким він пішов.
– Юлю, я багато чого передумав, – він виглядав винуватим, але не щирим. – Я зрозумів, що ти найкраща. У світі більше немає таких, як ти. Жанна… – він махнув рукою. – Вона не вміє навіть найпростіших речей. Я сумую за твоїм борщем. Я хочу повернутися. Я усвідомив свою помилку.
Я слухала його, і подумала, що він схуд, що діти за ним сумують, то чом би й ні? Я й так самотня.
З Михайлом стало легше фінансово та й якось спокійніше.
А потім, як я й передбачала, все почалося знову. Одного дня Михайло знову зібрав валізу. Цього разу мені не довелося навіть нічого говорити. Він сам усвідомив, що я не його “гавань”, а лише “готель без зірок”.
– Сподіваюся, що ти більше не повернешся, – сказала я йому, стоячи в дверях.
– Сподіваюся, – сказав Михайло і пішов.
Цього разу в мене не було ніяких емоцій. Ні сліз, ні злості. Лише тихий, упевнений спокій.
– Хай тільки прийде ще раз – я йому влаштую прийом! – подумала я і зачинила двері.
Я змінила стрижку. Кардинально. З довгих, нудних кіс зробила елегантне, коротке каре. Купила нову сукню – яскраво-червону. Вирішила жити по-новому, але чомусь все одно опинялася на своїй кухні, готувала їсти, прибирала і дивилася серіали. Чекала, коли знову прийде Михайло.
І він прийшов. Перепрошував, казав, що цього разу назавжди вертається, бо нема в світі жінки, яка його так любитиме.
І я повірила. Михайло дуже змінився, дуже. Він почав купувати продукти, прибирати, помагати мені на кухні.
Він говорить про майбутнє дітей, про те, що варто купити більше квартиру, про те, що варто приглядати хатинку в селі, бо будуть онуки.
Мені подобаються ці думки, мені подобається думати про нашу спільну старість з ним. Я не уявляю біля себе іншого чоловіка, я знаю його звички і смаки, він заспокоїться, думаю, що вже заспокоївся. Зрозумів, що не варто вже отак бігати, вік вже не той. Думаю, тепер у нас все налагодиться. Хіба ні?
