Морозне повітря посріблило тіні багатоповерхівок. День уже схилився за полудень, але сонце ще ковзало обличчями, шукаючи, за що зачепитись – за усмішку, за добрий погляд, за щось живе.
Біля самого краю тротуару, там, де люди звикли проходити повз і не озиратись, стояла бабуся. Вона не говорила вголос нічого зайвого. Просто тримала перед собою натруджені долоні. Її лице, зморшкувате, ніби зібране з дрібних тріщинок часу, нагадувало яблуко, яке впало ще восени, але чомусь досі лежало під деревом, обмерзле і ніким не підняте.
Очі були вицвілі, колись – блакитні. Тепер – майже прозорі. І в них не було сліз, не було й прохання. Лише тиха згода з тим, що є. Як у дерева, що давно не чекає весни.
Стара куртка звисала з неї, як шкаралупа. З-під неї – літній халат у сині волошки. Не по сезону. Не для зими. На ногах – бурки, які бачили більше доріг, ніж чийсь позашляховик. А на голові – тонюсінька хустинка, більше звичка, ніж захист.
Двоє підлітків ішли тротуаром, сміючись голосно і, здається, без жодної прив’язки до простору чи людей навколо. Вони хлюпали словами так, ніби розмовляли між собою на задвірках світу. В одного в руці пляшка, в іншого – жести надміру. І раптом – недопалок. Простягнутий, як дарунок, і покладений у бабусину долоню. Грубо. Із реготом. І втеча.
Бабуся не скрикнула. Вона просто осіла – як сніг з гілки. Звук не вийшов. Лише щось кольнуло глибоко. І потекло – по щоках, негарно, мовчки. Образа палала, як вогник, що потрапив у холодну воду.
Це побачив хлопчик. Третій клас. Ранець через плече, шапка набакир, щоки червоні, як стиглі яблука, що не встигли впасти.
Він підбіг до неї, став навколішки.
– Бабусю, не можна так. Сніг холодний. Ви застудитесь.
Вона кліпнула очима, наче вперше побачила світ.
– А ти хто?..
– Назарчик. Мене вдома так називають. Живу ось там, бачите – вікно на другому поверсі. Ви плачете? Не плачте, будь ласка… бабусям не можна плакати. Я вам витру, – сказав він, витягуючи хустинку з кишені.
Його пальці були маленькі й теплі. Незграбні, але щирі. Як перший промінь після зливи.
– Зачекайте мене тут, добре? Я швиденько. От навіть ранець залишаю. Стережіть! Але пиріжок – їжте, – і він витягнув маленький пакетик. – Це моя бабуся пекла. Вони найсмачніші в світі.
Жінка взяла. Не тому, що хотіла їсти. А тому, що хтось простягнув їй щось не з жалем, а з любов’ю.
– Чудова дитина, – прошепотіла сама собі. І враз її обличчя стало трохи світлішим. Наче хтось умив його сонцем.
– А ось і я! – долинув голос Назарчика. – Давайте руку, зараз усе полагодимо.
Він зняв кришечку з йоду, забинтував обережно.
– Все. Готово. А ще в мене є для вас подарунок – от такий півник-скарбничка. Він мені дорогий, але вам треба більше. Не переживайте, батьки не лаятись, а хвалити будуть.
Вона хотіла відмовитися. Але не змогла. Очі хлопчика дивилися на неї не як на літню прохачку. А як на людину. Цінну. Живу.
– Дякую тобі, горобчику, – прошепотіла. – Щасливі твої батьки, маючи тебе…
Назар обійняв її. Маленький, але такий справжній.
Її плечі здригнулись. А серце, яке досі було ніби замерзлим горіхом, раптом відтаяло.
– Давно я не була такою щасливою, – сказала вона. І поцілувала його щічку.
Тепер її сльози були іншими.
