Настя стояла на пероні в очікуванні поїзда і з жалем дивилася на Віктора. Ось він зараз стоїть, переминаючись з ноги на ногу, а через кілька хвилин потяг відвезе Настю убік столиці і чи побачить вона ще раз коханого — невідомо. Ну він же сам винен — не хоче кращого життя і не збирається переїжджати з цієї діри — їхнього села, нудного і безперспективного місця.
— Ну от, Настю, для чого тобі Київ? Можна ж було і у нас почати життя — в обласному центрі, і трохи пізніше, коли я закінчу коледж, — канючив Вітя. — Тим паче ти ж не в самий центр Києва їдеш, та ж периферія.
— Ну і що! Час електричкою і ти в столиці! Це ж величезний шанс — Лілю покликала, близька подруга! Поки там живе її бабуся, є можливість зачепитися у великому місті, — відповіла Настя. — Це в тебе якийсь недолугий вираз: «Де родився — там і знадобився», як старий говориш. Кому ми тут можемо знадобитися? Хіба що коровам.
— А тобі маму не шкода? Вона ж одна і нездужає часто, — Вітя ще сподівався зупинити Настю. — Що ж вона без тебе буде робити? Вона навіть в район не змогла приїхати, щоб тебе провести.
— Нічого, я там в Києві розкручуся, буду їй гроші висилати, приїжджатиму до неї у відпустку. Лілька працює у офісі якогось бізнесмена, обіцяла і мене влаштувати, — гордо сказала Настя. — І ще вона сказала, що там усім байдуже — є в тебе освіта чи ні, ти завжди можеш збудувати хорошу кар’єру.
— Я навіть здогадуюся, як ця кар’єра будується, — скривився Вітя.
Почувся гудок потяга, який плавно зупинився біля перону на одну хвилину. Настя показала квиток провідниці і заскочила в тамбур.
— Настю, я ось що хотів тобі наостанок сказати — Не пиши мені і не дзвони! Я хочу тебе забути, — вигукнув Вітя і поїзд рушив.
У вагоні всі були похмурі, втупившись у свої телефони. Настя востаннє їхала в поїзді, ще коли була маленькою восьмирічною дівчинкою на море з мамою, це було 14 років тому. Всі люди були веселі, навіть загальні столи накривали, щось відзначали і сміялися, а тут якесь похмуре мовчання. З нею заговорила тільки якась жінка років приблизно 50-ти.
— В Київ? От, їдуть і їдуть, а столиця ж не гумова! — бурчала жінка. — І чого вам усім вдома не сидиться? Київ для киян, там тебе ніхто не чекає з розпростертими обіймами.
— Чому? На мене там подружка чекає! — заперечила Настя.
— Я образно кажу! — посміхнулася жінка. — Ось ти звідки? Із села? І чого ж ти чекаєш від столиці? Думаєш таких заробітчан, як ти там мало? Ну так, взагалі-то батраки там потрібні.
Настя тільки фиркнула! Вона не мала ніякого бажання пояснювати цій ханжі, що її подруга Лілька там всього лише два роки, а вже домоглася роботи в офісі, ніби то на посаді якогось адміністратора! Отримує близько 20 000 в місяць — це ж які грошищі! У районному центрі села у найкращому випадку можна знайти роботу хіба що за 5—7 тисяч, і то — якщо пощастить. Ліля її зустрічала в тісному гармидері вокзалу серед заклопотаних людей. До їхнього нового дому вони спочатку їхали годину електричкою, а потім автобусом. Бабуся Лілі, Марія Федорівна, майже відразу ж озвучила умови проживання:
— За квартиру платимо всі по одній третині. Якщо ти будеш їсти з нами — плати гроші за продукти. Лілька знає — після 22:00 в будинку має бути цілковита тиша, у мене часто болить голова, тому дотримуйся всіх правил, які я буду тобі озвучувати.
Ну гаразд, все зрозуміло! Лілька почала розповідати про свою роботу:
— Загалом так! Я поки що працюю клінером, а простіше кажучи прибиральницею в діловому центрі, вибач, що не сказала тобі відразу, інакше ти б не приїхала і розповіла б про це усьому селу. Але це справа тимчасова, потрібно десь вчитися, та мені поки ніколи. Я мию офіси, коридори, хол, ну в загальному, цілий день кручуся, як білка в колесі. Домовилася зі своїм шефом, тебе теж візьмуть, але в іншому місці, обсяг роботи практично той самий. Іноді з’являється якийсь підробіток — попросить тебе директор компанії зробити генеральне прибирання в своєму кабінеті і доплачує ще. Я зараз збираю на навчання, потім вирішу у якому навчальному закладі. Ну чого ж ти засмутилася? У райцентрі є кращі роботи, чи що?
Коли Настя приступила до роботи, вона найбільше була вражена тим, як тут до неї ставляться.
Прибиральниця — професія хоч і не почесна, але все ж потрібно бути більш людяним. Ставлення до неї було таке, як до шкідливої комахи: її або намагалися не помічати, або ж гидливо кривлялися при зверненні. Були, звичайно, і доброзичливі люди, але їх виявилося дуже мало.
— Ліліє, давай сходимо куди-небудь! — скиглила Настя від нудьги у вихідні дні. — Ну чого ж ми сидимо вдома?
— Настю, ти ціни бачила? З нашим заробітком в Києві нікуди не сходиш, та й взагалі — потрібно досягати своїх цілей: складати гроші, вчитися і влаштовуватися потім кудись на нормальну роботу! — вчила її Ліля.
— Але ж, так і всі кращі роки життя пройдуть, — з жалем зітхнула Настя.
Одного разу дівчині таки вдалося витягти свою подругу в клуб, правда за свій рахунок, що сильно позначилося на її кишені. Познайомилися з хлопцями, але ті відразу зрозуміли, що дівчата з села і навіть не подзвонили. Настя заздрила красивим дівчатам на роботі: коли ті проходили по коридору в своїх ділових костюмах, дівчина завжди уловлювала запах їх дорогих парфумів. Що ж! Їй ніколи не накопичити на такий парфум! Відкласти особливо не виходило, все йшло на їжу, комуналку, недорогі речі, а дещо відсилалося мамі. Що вона тут робить — в місті, яке її не прийняло? У квартирі треба жити за бабусиним розпорядком дня з її постійними зауваженнями. Туга, робота, сон — і все. Та жінка в поїзді мала рацію і Вітька теж.
Все було вирішено за три дні — Настя звільнилася, проживши всього чотири місяці у Лілі, взяла квитки назад і з полегшенням зітхнула, сівши на своє місце в купе. Поїзд йшов убік моря, в самий розпал літнього сезону, і атмосфера була відповідна, як колись в дитинстві — веселі люди, всі одне з одним спілкувалися і знайомляться. Шкода, що до моря не доїхати!
У селі все було як і раніше, але Насті не потрібні були зміни. Вона була рада бачити маму, яка одужала і Вітьку, який увесь час сподівався, що вона повернеться. Тепер їй самій подобається вираз: «Де народився, там і згодився». Але затримуватися в селі теж не вихід: ось закінчить Вітька коледж, і поїдуть вони до обласного центру — там дуже добрі люди і нормальна робота є, нехай і не з київськими зарплатами. Не хочеться вже ніякої столиці.
Фото ілюстративне.
