Я зайшла в квартиру, як зазвичай, втомлена після важкого дня і ще й в магазин заходила, щоб на вихідні точно нікуди не йти, а залізти під ковдру в провести так щасливо всі вихідні.
Зайшла на кухню і помітила, що на ній хтось був – тарілки вимиті, але з них точно хтось їв, я так їх не кладу.
Я навшпиньки обійшла квартиру і застигла на порозі вітальні.
Кого-кого, а таку персону я бачити не хотіла.
– Хто тобі дав ключі?, – тільки й вимовила.
Після тієї історії я не довіряю доступ до квартир будь-кому, тому була певна, що світ валитиметься, але мама моя ключі нікому не дасть. Помилилася.
Колись я в своєму великому і багатому будинку ключі ставила під вазон, а хвіртку взагалі не закривала. А тепер в свою двокімнатну квартиру нікого не хочу впускати і після моєї історії ви зрозумієте чому.
Я жила щасливо і багато, чоловік по пів року на вахтах, гроші є, хату будували з розрахунком, що діти наші будуть жити з нами і на старості доглянуть. Я хотіла дубові паркети та меблі, підвісні стелі і парчеві штори, найкращу техніку.
Для дітей нічого не шкодувала, найкращий одяг, іграшки, освіта.
Ми справили їм весілля і почали б надалі жити разом, проте, далі чоловіка раптово не стало.
В п’ятдесят три я залишилася одна. Але тоді я ще не знала, наскільки одна.
Дітям чоловік не встиг купити нерухомість, тільки планував вкластися в дольову участь для сина. Ми розраховували, що хтось один житиме з нами, тому навіть тішилися, що зекономили.
Але з нами ніхто не хотів жити, бо в селі нудно.
Ну, нічого, подумали, що діти ще молоді, що то є двадцять дев’ять і двадцять сім років? Ще передумають.
Але діти не передумали, а прийшли до мене з ідеєю.
– Мамо, тато не залишив заповіту, тому ми всі в рівних частках претендуємо на його майно. Раз тато не встиг нам купити квартири, то продавши хату він так виконає свою обіцянку нам.
Я вухам не вірила.
– А де ж я жити буду?
– Не знаємо, можеш в бабусі жити чи купиш на свою частку якусь квартиру,- відказали вони.
Я не знала, що й робити, від найрідніших такого точно не сподівалася. Діти були налаштовані серйозно, тому мені не залишилося нічого, як погодитися.
Я продала свою ідеальну хату, коштів справді вистачило всім і стала я думати, куди ж мені подітися. Пожила кілька місяців у мами, вона у сусідньому селі живе, але мама нічим не могла мені допомогти, а її приказка:
– А я тобі казала, що ви дуже їх балуєте…
Вона не розраджувала.
Діти телефонували, уточнювали чи я на них не ображаюся.
– Мамо, зрозумій. У нас діти, ми про них маємо думати, а ти сама в велетенській хаті.
– Та хата була ідеальна. А чи ви зможете знайти таке ж житло з такою обстановкою?
– Мамо, дуб він і в лісі дуб, що там було такого?
– Нічого, – поклала я слухавку.
Нічого, хай так, я не пропаду.
І я справді не пропала. Найперше, то я поїхала на відпочинок в гори, мені там дуже сподобалося і виявилося, що за невеликі гроші можна купити в містечках собі квартиру, правда, не нову, бо там мало будують будинків, але вторинний ринок цілком мені підходив.
Одразу здружилася з сусідами, знайшла роботу і вирішила поїхати по маму.
– Ні, я нікуди не поїду. Я не залишу господарку, – казала мама.
– Мамо, у вас три курки і кіт.
– То й що? Як я їх залишу?, – стояла на своєму мама.
Я домовилася з сусідкою, що в разі чого, вона мені зателефонує і я тоді вже буду мати більше аргументів аби забрати маму до себе.
В мами я тримала запасні ключі від квартири, бо всяке може бути, чи загублю в дорозі чи забуду десь, а так в мами є, то й перешле мені в разі чого.
Я б могла залишити сусідам, але я з того часу не довіряю нікому, не можу навіть запрошувати до себе когось у гості, мені краще зустрітися десь в кафе, ніж отак впустити до себе.
Тому поява чужої людини в квартирі стала для мене справжнім потрясінням.
Несподіваною гостею виявилася моя донька.
– Ти де ключі дістала?, – спитала найперше, – Невже ти їздила до бабусі?
– Так, їздила і не одна, а з Мироном. Ми пояснили все бабусі і вона сказала, де ти живеш. Мамо, так не чесно, жити біля гір і ні разу не запросити до себе навіть онуків. Ти ж знаєш, яке корисне гірське повітря?
– Знову я маю вам щось дати?
– Мамо, чого ти починаєш. Я просто хочу підтримати розмову. Ми не претендуємо на твою власність. Ми ж усе пояснили. Ми маємо думати про своїх дітей.
– То чого ти приїхала?
– Мамо, ми хочемо помиритися. Невже тобі будинок з цегли і плитки дорожчий за власних дітей?
– Оксано, ти можеш не перекручувати і дійти до суті?
– Мамо, ми хочемо помиритися і все.
Донька мене переконувала, що все, що між нами сталося – то дрібниця, яку варто забути.
– Ми всі живі і здорові і стали щасливі після того, як продали хату. Мамо, стали всі щасливі, а не лишень ти зі своїми квітами. У нас є шанс прожити легше життя, а ти б і далі сиділа за тим високим парканом і світу не бачила, а так дивися, в якому мальовничому місці ти живеш, як тут все гарно. Ми всі змінили життя на краще, то чого ми маємо не спілкуватися між собою?
– Як тебе послухати, то ви мені добро зробили.
– А чом би й ні, мамо. Ти скинула пасивний актив, як каже Мирон, хата з часом потребує ремонту і догляду. А звідки б ти брала кошти на її утримання? Ти про це думала?
Я справді про це не думала, я думала про те, що зі мною хтось з дітей житиме і піклуватимемося всі про хату.
Донька розповідала про своїх дітей та племінників, як їм подобається нове житло, як вони вчаться, чим захоплюються. Показувала фото. Я скучила за моїми онуками і вони так виросли за цей час, мені хочеться аби вони були поруч.
Я думаю, що запрошу їх до себе в гості, адже для них буде й цікаво і корисно. А минуле й справді треба лишати в минулому, адже всі живі і здорові, то навіщо тримати образи? А ви мене підтримуєте?
Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота
Фото Ярослава Романюка
