– Тарасе, скільки цукру тобі в каву – одну ложечку чи дві? Хлібець із маслом будеш? – гукнула Софія з кухні, але відповіді не почула.
Зайшовши до вітальні, вона помітила, що чоловік вислизнув на балкон і тихо шепоче в телефон, називаючи якусь панянку Лесею, ще й обіцяючи навідуватися до неї частіше. Софія, стримуючи роздратування, повернулася до кухні.
Там, хапаючи один за одним шматки хліба з ковбасою, вона намагалася вгамувати гнів, що кипів у середині.
– Скоро шістнадцять літ, як ми побралися, а я ні разу не глянула ні на кого, хоч, правду кажучи, варіанти траплялися. А він? До якоїсь Лесі дзвонить, залицяється! Хто вона така? – бурмотіла Софія, відчуваючи, як образа стискає серце.
Після тієї розмови, яку мимоволі почула, Софія стала пильніше стежити за Тарасом. Одного дня, скориставшись обідньою перервою, вона навідалася до його роботи. Оглядаючи колег, вона міркувала: «Казав, що в них тут майже суто чоловіча компанія, а тут повно молодиць, одна за одну краща! Он та пишна пані навряд чи могла б бути Лесею. А ота струнка брюнетка в синій сукні? Могла б! Хоча ні, її хтось назвав Марією. А може, та білявка? Та ні, надто тендітна, Тарас завжди любив жінок помітних, так би мовити. То хто ж тоді ця Леся?» – розгублено думала Софія.
Тарас повернувся з обіду в доброму гуморі, усміхнений. Побачивши дружину, здивовано вигукнув:
– У сусідньому кафе такі смачні пампушки до кави подають, та й ціни не кусаються! Ходімо якось разом, посмакуємо, – запропонував він радісно.
– Удома ж повно їжі: борщик гарячий, відбивні, пиріжки щойно спечені, а ти гасаєш по забігайлівках, гроші марнуєш, – відповіла Софія, ледве стримуючи роздратування.
Тут до розмови втрутився Тарасів товариш по роботі, підморгнувши:
– А я, знаєш, ходжу туди заради нової офіціантки! Наша Леся – справжня красуня, чи не так, Тарасе?
При згадці імені Тарас зненацька почервонів, а Софія відчула, як усе в ній похололо. «Оце я дала маху! – подумала вона. – Тарас не з тих, хто заводить романи на роботі. Хитро влаштувався: ходить начебто пообідати, а сам до Лесі бігає. Усе чисто, ніяких підозр!»
Солодко попрощавшись із чоловіком, Софія навіть цмокнула його в щоку, а сама попрямувала до того кафе. Сидячи за столиком, вона вдавала, що вивчає меню, а сама пильно розглядала офіціанток. «Усі молоді, усі вродливі, – думала вона. – Хто ж із них Леся?»
До її столика підійшла жінка років під тридцять, з приємними рисами обличчя. На бейджику красувався напис «Леся». Софія ледь стримала сміх: «Ну й красуня! Тарас на таку мене не проміняє. Пограється, та й кине. Але про всяк випадок варто провчити цю Лесю, щоб не крутила хвостом перед одруженими!»
У пориві ревнощів Софія, сама не знаючи як, підхопилася з місця. Вона швидким рухом смикнула за стрічку, що прикрашала зачіску Лесі, – яскрава червона стрічка гойднулася в її руці, наче трофей. Леся здивовано ойкнула, а Софія, відчуваючи, як щоки палають, кинулася до виходу. Адміністратор і ще кілька офіціанток лише здивовано перезирнулися, не встигнувши нічого сказати.
Удома Тарас уже чекав. Не дала Софія й слова вставити, як він почав:
– Соню, у мене є зведена сестра Леся. Я сам нещодавно дізнався. Батько, царство йому небесне, ніколи не розповідав. А сьогодні якась дивачка в кафе зірвала з неї стрічку й утекла. Зараз привезу Лесю до нас – поговориш, заспокоїш, заодно й познайомитеся.
Софія стояла, мов укопана, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг. Її гнів змінився соромом, а серце стискалося від думки про те, як вона помилилася.
