Залишалося чекати тепер неділі, хоч було і боязко: не доживе мати. А в неділю, коли він уже зібрався в дорогу, листоноша приніс листа. Конверт йому здався якимось важким, і у нього защеміло серце: мабуть, від Гані, вона маму глядить. Але, розірвавши конверт, він насилу, ледве розбираючи прочитав
Михайло Ульянович зупинив таксі. Важко піднявшись на третій поверх, він став тихенько відчиняти двері. Останні два місяці щовечора, підходячи до цих дверей, він з тривогою думав: а раптом уже пізно?
Мати була дуже слабка. Суха, тонка, як лозинки, з прозорим, світлим обличчям, вона вже не піднімалася. Михайло пройшов в передпокій, роздягнувся і, поки причісувався перед дзеркалом вловив раптом, тихий спів.
Він прислухався. Це було неймовірно, незбагненно: мати співала. Голос її, тремтячий, ледве чутний, тягнувся, здавалося, з останніх сил. Він ніколи раніше не чув, щоб мати співала. Завжди в роботі, в турботі, не до пісень тут. А може, і чув, так забув. Роки, роки … Самому вже під п’ятдесят. Щоб не злякати стару, він довго сидів у передпокої, поки не затихла пісня, а як голос стих, обережно прочинив двері.
Мати лежала, і ніби спала. Підняла голову.
– Синку, – сказала вона майже весело і подивилася йому в очі своїми радісними очима.
У нього почало першити в горлі, але мати взяла його руку, погладила своєю, холодною і шорсткою, заспокоїла:
– Хочу попросити тебе, синку, не відмов, відвези мене в село додому
Він здивувався:
– А хіба ти не вдома?
Він побачив, як у матері стомлено опустилися повіки, злякано запитав:
– Може, я тебе чим образив? Або дружина? Скажи, не крийся.
Мати тільки похитала головою, але нічого не сказала і не відкрила очей, видно, зовсім ослабла, забулася.
Один залишився у матері син, а додому все одно не повернувся, застряг в місті, інститут закінчив, одружився. Забув? Та ні, листи слав, кликав до себе, а вона не могла. Ну як кинути двір, і садибу, і село, і річку? На селі помаленьку будувалися. Лише її хатина стояла скоса поглядаючи на перехожих кривими позеленілими вікнами. Одній щось хіба впоратися?
Одного разу пробудило її рано сонечко. Глянула на нього, потім на річку – три берези над нею, – все, все оглянула навколо, ніби раніше і не бачила, потім піднялася і пішла збирати вузлик: дві кофти, спідниця, черевики. Зав’язала тугіше і пішла по дорозі. Кішка пробігла за нею трохи, а потім відстала, повернулася.
Так ніхто і не проводив, ніхто не зустрівся, хоч усе село пройшла, ніхто не запитав: «А куди ж
це ти?» І тільки мати одна знала, що йде вона в місто, до сина.
Тепер, кажуть, в селі полегшало, і люд повертатись з’являтися став. А у неї не залишилося там мабуть
ні кола ні двора. І все одно, все одно тягнуло її додому. Душа птахом рвалася, щоб поглянути хоча б одним оком.
Як пережила цю ніч, не знає, а вранці прийшов син і сказав:
– Ну що ж, мамо, раз просиш.
Вони їхали в машині: син на передньому сидінні, а мати ззаду, лежала дивилася в заднє віконце на вулицю.
Машина раптом чомусь зупинилася.
«Напевно, колесо лопнуло», – подумала мати, а син відкрив дверцята і сказав:
– Приїхали.
Він хотів її взяти на руки, як в місті виносив з квартири, але мати раптом попросила:
– Дай-но сама спробую.
Тримаючись за плечі сина, тремтячими руками, вона зробила крок і відчула: може. Похвалила себе: «Молодець». Зробила крок ще. І ще. І так крок за кроком, опустивши в землю очі, немов чіпляючись за неї, вона дійшла до ґанку. Присіла і тільки тоді озирнулася.
Хата стояла все така ж: з покосившимся кутом і солом’яною стріхою, ніби й не торкнувся її час, а у вікнах були навіть цілі шибки, тільки брудні, помутнілі. За хатою виднілася річка, і далі – лісок. Мати полегшено зітхнула:
– Ось краса, і жити є де, а вже я-то думала.
Михайло Ульянович розгубився:
– Але ж ти просилася подивитися тільки. Я ж не можу тут більше залишатися: на мені відповідальність!
– А ти бери її, відповідальність свою, та й їдь назад, хіба ж я тебе неволю?
Він не на жарт розсердився:
– Та що ти кажеш, мамо! Нісенітниця якась. Не можу ж я тебе одну залишити!
– Навіщо одну? Ти племінницю мою розшукай. Ганьку
Скоро прибігла Ганя.
– Ах ти радість моя, тіточко! – заспівала-заголосила вона ще з порога. – Та як же ти надумала? Чули, зовсім погана стала.
Вона збігала додому і принесла сала, огірків і все частувала:
– Чим багаті …
А мати лежала на ліжку, дивилася на неї і посміхалася мовчки, ніби про себе берегла щось хороше. Ніч в селі настає швидко, і вже далеко за північ, втомлений від нескінченних прохань і умовлянь, їхав Михайло Ульянович в місто, і було в нього на душі ой як тяжко.
На наступний ранок він одразу зателефонував до сільради, і, як вони і домовилися, чекала дзвінка Нюра і прокричала в трубку: за тітоньку щоб не турбувалися, все тепер в наших руках, і щоб завтра не дзвонили, з самого ранку на роботу піде, сівбу закінчуємо, не до дзвінків вже.
Залишалося чекати тепер неділі, хоч було і боязко: не доживе мати. А в неділю, коли він уже зібрався в дорогу і чекав викликане додому таксі, листоноша приніс листа. Конверт йому здався якимось важким, і у нього защеміло серце: мабуть, від Гані. Але, розірвавши конверт, він насилу, ледве розбираючи прочитав:
«Дорога моя дитино Михайло. Пишу я тобі моя дитинко, щоб ти не турбувався і працював би чесно а я вже сама тепер про себе подбаю, слава богу здоров’я покращало. Вчора посадила на городі грядку цибулі а навпроти моєї хати виявляється нове кафе відкрили. Так що жити мені тепер не нудно весь день, люди і люди ходять туди сюди. З кожним словом перекинусь. Приходила Марія Данилівна десяток яєць принесла і ще натякала про тебе. Приїжджай моя дитино здоров’я своє хоч поправиш.
Ось і всі мої новини.
Залишаюся жива і здорова і низько тобі вклоняюся.»
Текст редаговано – intermarium.news
головне фото – pixabay.com
