fbpx

Запросити, чи ні? – такі думки блукали в моїй голові. Мені здавалося, що наше спілкування не можливе. Але цей день настав. І я почула: “Привіт донечка!” – я аж підскочила від несподіванки

Багато років я ображалася на батька. Тому, що він пішов від нас з мамою. Але ситуація виявилася складнішою ніж я думала.

Від мого батька мені залишилося мало чого. Останній раз його бачила коли мені було сім років. На руках кілька, злегка пожовклих від часу, дитячих фотографій. З них видно, що він був високим темноволосим чоловіком, який тримав мене на руках. В цей момент у голові уривками крутяться спогади. Але вони не надто приємні. Постійні непорозуміння та потерта валіза, яка часто стояла біля дверей.

Отже, практично все що я знала про тата, було виключно з розповідей мами.

Повинна сказати, картинка складалася не найкраща. За словами мами: тато любив за іншими спідницями походити та ще й у часто за комір заливав. Тому вона його з дому і виставляла. А коли мені виповнилося п’ять, він пішов остаточно. Після цього мама заборонила йому спілкуватися зі мною.

Але дивлячись на ситуацію він і сам не прагнув спілкування. Лише раз, за весь час, він насмілився зробити єдину спробу. На перше вересня провів мене у перший клас. Але мамі це не сподобалося і вона затіяла суперечку. І після цього я його більше не бачила, вже майже двадцять років!

– Ти збираєшся батька на весілля запрошувати? – запитав мій наречений Микола, коли ми з ним обговорювали кількість гостей для ресторану.

За словами мами, тато завжди влаштовував неприємні сцени на людях, тому мені не дуже хотілося його бачити.

– Поки що не знаю, – замислилася я. – Це потрібно зробити, але якщо чесно, у мене немає ніякого бажання. Адже я навіть не знаю, куди надсилати йому запрошення.

– Ну, ти ж спілкуєшся з тіткою. Його сестра вже точно знає адресу, – зауважив мій наречений. – Думаю, тобі варто дізнатися. Хоч би спробувати.

Я невпевнено кивнула. На наступний день я все таки поїхала до своєї тітки. Вона була молодшою ​​сестрою батька. Та єдиною родичкою, по його лінії, з якою ми спілкувалися. Тітка рідко розповідала про мого батька. Але видно, що маминої точки зору, на історію з розлученням, вона явно не дотримується.

– Ксюша, ти вже доросла, і тобі треба знати, що все було не так, як розповідає твоя мати, – почала тітка. – Всі ці роки я намагалася не лізти у ваші стосунки, сподіваючись, що все владнається, але, мабуть, помилилася. Справа в тому, що Михайло, твій батько, був не таким поганим, як розповідає Тая. Звичайно, він не був зразковим чоловіком, але і вона не була ідеальною дружиною. Постійно підозрювала його в невірності. Вона виставляла його з дому за кожну провину. Одного разу вона побачила, як він допоміг сусідці занести додому сумки. І повір, він дуже переживав, коли вона не дозволила з тобою бачитися. Але не зміг нічого вдіяти. Ти ж добре знаєш свою матір, якщо вона щось надумала, то переконати її просто не можливо.

Я їхала від тітки пригніченою. Невже всі ці роки я вперто ображалася не на ту людину? Він був винен не менш ніж моя мама?

Повідомивши матір, що я запрошу батька на весілля, почула наступне:

– Ні, або він, або я! Обирай! – безапеляційно промовила мати.

І ось призначений день настав. Зранку почався сильний дощ. А я навіть не могла знайти парасольку.

Микола з гостями вже чекав мене в РАЦСі. Я дуже запізнювалася. Наш свідок, який повинен був відвезти мене, нервово сигналив біля під’їзду.

Я вибігла на вулицю, накинувши на плаття пальто. Та раптом над моєю головою розкрилася парасолька.

– Привіт, донечко, – сказав чоловік у чорному плащі.

Не дивлячись на те, що тепер він не здавався таким високим, та й волосся було вже не темним, а сріблясто-сивим. Але я одразу впізнала його.

– Доброго дня, тату! – відповіла я.

І зрозуміла, як я сумувала за ним. Мені так не вистачало його!

– Вибач, що я ось так, без запрошення! Мати сказала, що ти хотіла мене запросити, але передумала. Але я ж не міг пропустити твого весілля.

– Я рада, що ти прийшов, – чесно зізналася, вдивляючись в риси його обличчя. Вони такі незвичні, і в цей же час такі знайомі.

– Напевно, твоя мама не буде рада, коли мене побачить. – сумно посміхнувся він.

– Тату, я вже доросла і сьогодні виходжу заміж, – нагадала йому. – Тому, думаю, що маю право сама вирішувати, кого хочу бачити поруч. А з мамою, я якось домовлюся.

Він посміхнувся і запропонував мені руку. Я помітила, що навіть дощ скінчився. Цей день, який почався сумно, і справді обіцяє стати найщасливішим днем у моєму житті.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка ілюстративна – pexels.

You cannot copy content of this page