Наталка була першою дівчиною на селі: гарно викладена віночком пишна коса, променисті очі, гнучкий стан. Хлопці за нею упадали. І водночас побоювалися, знали, що дівчина горда. Коли Наталя вступила до педагогічного інституту, не один парубок зітхав: знайде собі дівчина в місті інтелігента. Куди там сільському хлопцеві зрівнятися буде!
Вчилася Наталя легко й охоче. Та на другому курсі змушена була перевестися на заочне відділення: після того як її мати на фермі пошкодила хребет, а домашня господарка чекала рук, пише “Наш день“.
У тривозі минали дні, місяці. Матері ставало усе гірше. Змарніла, принишкла дівчина. Забула дорогу до клубу. Непомітні її подруги і ті заміж вийшли, а вона – одна.
Застогнала пусткою хата, обімліла від розпуки Наталя, коли одного ранку матір покинула білий світ.
Пішла дівчина вчителювати. У школі ніби забувала про самотність, а вдома клубком смутку стискала вона душу. Якби ж у неї хоч
дитинка була! Ця думка спалахнула стрімко і несподівано, як вогник у пустелі. Звеселила і злякала її: так, їй треба народити дитину. Молодість уже не вернеш і поки не пізно…. Ні, вона, мабуть, таки з’їхала з глузду – це ж неможливо.
Вночі Наталі приснився хлопчик, білявий, синьоокий. Вона купала його у пахучих травах, чесала лляне волоссячко…
Відтепер бажання народити дитя її переслідувало. Усе частіше думки поверталися до Дмитра – колеги з роботи. Колись він був
одним із її прихильників. Здається, і зараз не байдужий до неї. Щоправда, у Дмитра з важкою недугою дружина. Утім, вона не збирається відбирати його від сім’ї. Їй потрібна тільки дитина. Тож, коли в учительській Дмитро вкотре шепнув їй зостатися, щоб поговорити – розчервонілася і … погодилася.
Наталку не лякали ні запитливі погляди знайомих, ані перешіптування за її спиною. У ній билося дитя. Вона берегла його спокій. І була щасливою.
З народженням сина Наталя аж розквітла, помолоділа. Яка то радість – мати для кого жити.
Уперше Юрко спитав про тата, коли мав п’ять років. Наталя знала – це мало колись статися, але щоб отак, зненацька… Мимохідь
почала вигадувати історію про якусь аварiю, у якій не стало тата, про те, як він сильно любив сина.
Цю сумну казку Юрчик бажав слухати щовечора, навіть, коли вже пішов до школи. Та якось хлопчик повернувся додому у сльозах: «Як ти могла мені брехати, мамо?» – вигукнув ще з порога. – Де мій тато? Якщо він справді не має серед живих – повези мене на місце де він похований!» – заходивcя від сліз син.
Усю ніч Наталя не спала: як чинити їй?
Сказати Юркові правду? Тоді вона назавжди втратить його довір’я. Тим паче, що вже пообіцяла синові поїхати. Отож єдиний вихід – відшукати чиюсь вічну домівку із таким прізвищем, як у них. Тільки де? На якому кладoвищі? Згадала, як колись її батько казав, що їхнє прізвище дуже поширене на Хмельниччині, звідки був він родом.
Наступного дня Наталка відпросилася з роботи, поспішала на поїзд. Мабуть, небо змилосердилося над нею: на одному із сільських цвинтaрів, після настирливих пошуків Наталя віднайшла «потрібну» мoгилу». На хресті, прилаштованому на квітучому горбику, було викарбуване їхнє прізвище. Наталі забракло повітря: чия це мoгила? Хто її доглядає? Глянула на дату: того чоловіка не стало молодим. По літах міг би бути батьком її дитини.
Відтепер щороку, напередодні Юркових іменин, Наталка їздила із сином на Хмельниччину. Якось на дорозі зустрівся їм Дмитро. «Ви куди зібралися?» – кивнув на заквітчану корзину. «До тата на мoгилу», – випередив Наталю з відповіддю Юрко. Запитливий
погляд Дмитра поглянув на Наталку. Благально попросила очима: мовчи… «Так треба, і ти не воруши моєї таємниці», – молила Дмитра, коли той згодом вимагав пояснення.
«Це ж мій син, Наталю. І ти це чудово знаєш!» – не вгамовувався Дмитро. «Знаю. Тільки, коли дізнаються інші, буде усім гірше», – переконувала вона. А сама відчувала, що не ті слова хотіла б насправді сказати Дмитрові.
З народженням сина щось тепле і ніжне пробудилося в ній до цього чоловіка. Боялася признатися сама собі, що кохає. Не могла загасити почуття. Дмитро просив її зустрічатися: хіба ж не добре їм удвох? Та Наталка не хотіла бути коханкою батька свого сина. Видно, доля – бути їй без пари. Бо і Дмитро не зможе залишити хвору дружину.
Летіли за днями дні. Якось, повернувшись з роботи, Наталя не застала вдома сина. На столі знайшла записку. Юрко писав, що повернеться пізно – поїхав на Хмельниччину. Чомусь синові раптом захотілося побути на мoгилі батька одному.
… Прозору навколишню тишу порушило дрібне стукотіння. Спираючись на паличку, до Юрка підійшла бабуся. Здивовано глянула на хлопця. Приклякла у молитві. Звівшись, почала обламувати зісохлі гілочки на калині: деревце посадила Наталя з сином, коли вперше сюди приїхали. «Ти хто? І що тут робиш?» – врешті спитала бабуся. «Я приїхав до тата. Привіз вінок», – збентежився Юрко.
У старенької знервовано засіпалися повіки. Худенькою рукою вона присадила хлопця на лавочку: «Тут покоїться мій син. Пішов зі світу молодим. Думала, не переживу цього. П’ять років не зводилася з ліжка. Бог милосердний, дав мені силу знову приходити сюди, до сина». І, поправивши чорну хустку, обвела Юрка прицільним поглядом. «Кажеш, то тата твого мoгила? А я не вірила людям, коли говорили, що хтось навідує мoгилу, кладе віночки. Гадала – втішають мене».
Ганна, так звали бабусю, запрошувала до себе, у село. Та хлопець спішив на поїзд: мама, мабуть, хвилюється. Тільки хто вона, ця старенька? «Виходить, що я бабуся твоя», – відповіла без вагань Ганна. Як це бабуся? Ото новину привезе він додому! У них є бабуся!
Вона запрошує їх у гості!
Кілька днів, після повернення Юрка, Наталка ходила, як заворожена. Що вона скаже цій незнайомій жінці? Як пояснити те, що присвоїла батьківство її покійному синові? Ні, вона нікуди не поїде. Та Юрко просив, наполягав: там чекають.
Ганна виглядала їх з-за воріт. Пахло осінніми квітами і стиглими ранетами у саду. Пахло духмяними пирогами, свіжим молоком і
ще чимось теплим, добрим у Ганниній хаті.
Юрко зривав яблука на верхівках дерев – Ганні досягнути їх несила. А Наталя виплакувала перед старенькою свою сповідь, благала простити, що ось так, без запрошення, як настирливий вітер увірвалася у її життя. Плакала Ганна від жалю і втіхи, що віднині її одиноке горе стало спільним, бо поріднило, зблизило з цією миловидною жінкою та її сином.
Відтоді минуло майже два десятки літ. Ганна спродала своє обійстя – нелегко ж бо за учительську зарплату було Наталі вивчити сина. Ожило, замайоріло чорнобривцями і мальвами Наталчине подвір’я – Ганна закосичила його ними і ще усіляким зіллям.
На почесному місці сиділа Ганна на весіллі Юрка, який дуже любить свою бабусю. На честь неї назвав і свою донечку. Наталя дивується, як то рідні люди інколи стають чужими. А для неї незнайома жінка стала рідною. Наталя турботливо ставиться до неї, шанує її старість, прислухається до мудрих порад. Живуть вони у мирі та злагоді, як матір з донькою.
автор: Марія МАЛІЦЬКА
