У Світлану Денис закохався ще на другому курсі університету. Однокурсники кепкували:
– Це ж треба, щоб із квітника троянд ти обрав кульбабу! Тoвстувата, коротконoга, ще й лице в ластовинні! А гонору, мов у доньки олігарха!
Дівка й справді була гонориста. Ходила, землі під собою не чула, мабуть думала, що йде по подіуму, задерши носа. Глузливо поглядала на Дениса:
– Я ще подумаю, чи піду із тобою на побачення чи з кимось іншим…
Подружки за її спиною зло шипіли:
– Отака незугарна, ні лиця, ні фiгури, а хлопцеві голову морочить, думає, що принц до неї на коняці прискакає.
Минув місяць, другий, третій, принца не було… Женихалися набагато старші дядьки. Один мав «Запорожця» й обіцяв турбуватися, як про донечку. Інший – «Москвича» й запрошував повезти до Дніпра. Оце і всі кавалери. Світлана захвилювалася:
– Так можна й у дівках лишитись, нехай буде Денис.
Уже не кепкувала із парубка, а навпаки: улесливо розмовляла, пригощала бутербродами. Через кілька місяців одружилися. Прожили рік, протягом якого Світлана з усіх сил вдавала турботливу дружину, готувала, мила, прибирала, але бачила у Денисові друга – не більше. А от коли зустрічала на східцях сусіда, то відчувала, як гучно калатає її сеpце, чомусь червоніла й боялася на того підняти очі:
– Оце так чоловік! Дорогий костюм, приємний запах парфумів, високий, вродливий.
Заради нього прийшла до знайомої перукарки й скомандувала:
– Стрижи мене, фарбуй, роби яку хочеш зачіску, аби стала гарною та привабливою. І навчи мене наносити макіяж.
Заради сусіда кожного ранку одягала спортивний костюм й намотувала кола на стадіоні, поки спина ставала мокрою, а в очах темніло:
– Трошки, ще трошки й таки влізу в оту сукню, що прикупила на базарі.
Денис мовчки слідкував за «перетвореннями»дружини, радів: «Заради мене старається! Дуpненька, я її й такою до нестями кохаю!»
На початку весни трохи схудла. Одягла нову сукню, яка звабливо обтягувала її пишні фоpми. На обличчя наклала кілька шарів косметики. Стояла не одну годину перед вікном. Чатувала на сусіда, щоб вийти із квартири у той момент, коли він буде підійматися по сходах:
– Коли побачить мене, заговорить… Знаю, що одружений, двоє діток, я теж сімейна, але хоч би інколи пригорнутись до нього, відчути, що симпатизує мені.
Сусід, побачивши її, буркнув:
– Поговорив би із такою красунею, але треба щось їсти готувати, дружина сьогодні поїхала в село до батьків.
Світлана вирішила: «Тепер, або ніколи! Якраз слушний момент: мій прийде пізно, його жінка із дітьми – у селі, саме те, що треба!»
Підійшла до сусіда близенько, коли той відчиняв свою квартиру:
– Я нагодую, вип’ємо по келиху домашнього вuна, поговоримо…
Сусід не забарився, зайшов до неї на кухню, сів за стіл.
Мовчки спостерігала, як той пожадливо їсть, чомусь порівнювала його із чоловіком.
«Чавкотить, мов підсвинок, а крихти порозтрушував і на столі й під столом, борода блищить, мов помазана салом», – думала роздратовано.
Нахилилася, щоб підняти крихти з підлоги.
«Костюм начепив на кілька тисяч, а від шкарпеток тхне за кілометр, мало не вчаділа. Ще й дірка на п’яті!» – вже знущалась про себе Світлана.
Гість прихвалював господиню, що добре готує, а Світлана морщила носа: «Ще й носом шморгає! Зараз соплі потечуть у миску…»
Добряче попоївши, візитер зняв піджак і розвалився у кріслі, попиваючи винце:
– Ну, про що поговоримо? Може про любов?
«Ну й животяра у нього, зараз теніска трісне! Піджаком маскує! А Денис – стрункий…» – вже не слухала його Світлана.
Збрехала:
– Про любов іншим разом, незабаром чоловік приїде.
Той схопився, мов ошпapений. Сказав ніби між іншим, що дружина ще довго буде в селі!
Зачинивши двері за сусідом, Світлана розсміялась уголос.
– Денис – красивий, охайний та підтягнутий. Набагато кращий за оцього, – подумала й зателефонувала чоловікові. – Я скучила за тобою, приходь швидше.
На цей раз казала щиро. Вперше за рік подружнього життя.
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Людмила Левченко.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
