Ось їхня фотосесія на перший рік Андрійка. Вона купила дві сукні і замовила фотографа, вибрала тему, купила одяг Андрійкові, сорочку і метелика Володимиру.
Це була не просто фотосесія – це був звіт її 28-річного життя, її вершини, її щастя.
Тоді Володимир бурчав, що сукня могла бути й одна, та ще й вона вибрала надто відкриту, яка їй не личить.
Інна лише засміялася, списавши невдоволення чоловіка на його ревнощі, мовляв, сукня негарна, бо вона в ній занадто гарна та жіночна.
Інна розглядає своє обличчя – вона просто світилася від щастя біля них. Знаєте, таким світлом, що йде з середини, що робить людину неймовірно прекрасною.
Але що вона тоді не помітила. Володимир не усміхався. Він не тулився до них з Андрійком, не обіймав її ніжно. Всі рухи були механічні, наказані фотографом, якісь вимучені. Ніде не було видно його очей.
А далі пішли слова, такі прості і буденні, але колючі:
– От, жінка Василя такого не робить… Он вона з усім справляється… Он вона …
– То й жив би з жінкою Василя, – обривала його зауваження Інна.
Вона не знала, що він і жив…
Далі пішли роки, ні, вони пролетіли, і вона знову тоді не помічала кожне запізнення, кожне ігнорування, підвищений тон чи колюче слово.
Їй тоді здавалося, що між першим зауваженням і наступним не минули роки, а минули секунди від першого зсуву снігу до лавини.
Сьогодні до неї прийшов Василь, все розповів. Сказав, що Віра вирішила піти від нього до її Володимира, просив аби вона не відпускала чоловіка, бо він не може без неї. А вона тільки кліпала очима. Як це таке взагалі можливо? Коли це з нею сталося?
А тепер, переглядаючи цей альбом, вона побачила, коли. Так давно, так нечесно давно.
Двері відкрилися і на порозі стояв рішучий Володимир.
– Чому ти не сказав мені ще тоді, – спитала вона його.
– Я думав, що у нас все буде добре, – опустив він очі.
– Але ж ти нічого не робив для того аби було добре.
– Як це не робив? Я говорив тобі, якою ти маєш бути аби у нас все було добре. А ти такою не була!
Володимир збирав речі, а Інна не заважала йому. Люди мають бути щасливі, хоч через десять років, правда?
Бодай хтось зараз має бути щасливим, бо інакше навіщо це все? Навіщо надіятися та вірити в краще? Це ж так просто бути щасливим і не робити при цьому іншому злого?
Фото Ярослава Романюка.
