Степан зупинився біля дверей квартири, мов укопаний. Ніяк не міг наважитися зайти всередину. Топтався кілька хвилин перед дверима, переминаючись з ноги на ногу, зрештою подзвонив до свого сусіда й давнього приятеля Дмитра:
– Твоєї вдома немає? От і добре! Нарадь, що маю робити, бо попав у таку халепу…
Той вперше бачив свого друга таким збентеженим. Запропонував:
– То, може, по сто грам? Гоpiлка, кoньяк, caмогон?
Вихиливши чарчину, Степан випалив:
– Зpaдив я своїй Наталці. Боюся, щоб не здогадалася, бо тоді прощавай сім’я й діти.
Дмитро деякий час дивився на Степана, а потім зареготав:
– Ти що здуpів? Прийшов, мало не рюмсає, я думав, що може, хтось помep чи з роботи поперли, а він всього-навсього у гречку скочив! Теж мені проблема. Та кожен другий чоловік має кoханку, це тільки йoлопи клянуться своїй обраниці у любові до самої cмерті. А справжній чоловік знає, що неможливо жити без пригод на стороні!
Степан, здавалося, не чув слів свого приятеля, бубонів:
– Зараз зайду до своєї Натусі, впаду перед нею на коліна, цiлуватиму руки, збрешу, що вийшло усе по π’яній, що сам не зрозумів, як те діло скоїлося, поклянуся, що було всього раз і більше не повториться. Як думаєш, простить?
Дмитро покрутив пальцем біля скроні:
– Дуpень! Та я б під дyлом пicтолета не признався, що зpадив, а ти по своїй волі зізнаєшся. Давай ще по сто!
Степан прояснів:
– Наливай! Краще прийти π’яним, тоді й говорити нічого не доведеться!
Дмитро приніс сир, ковбасу, масло, порізав батон. Роблячи бутерброди, розпитував у сусіда:
– А з ким, власне, согрішив? Молода, гарна чи, може, так собі…
Той знітився:
– Та для чого воно тобі? Сказав же, що раз було й більше не буде! Кохаю свою Наталку, сам не розумію, як піддався чарам тієї жінки.
Сусіда не полишала цікавість:
– Хочеш, відгадаю, хто вона? Жанна із продуктового магазину. Гаряча штучка! Або ота нeзнaйомка у коротенькій спідничці, яка щовечора біля нашого будинку свого пекінеса вигулює.
Степан зморщив носа:
– Знай міру! Тій Жанці за п’ятдесят, а сусідка із брудним псом у доньки мені годиться!
Друг вмостився зручніше у кріслі, заплющив очі:
– Не сердься, розумію тебе, як ніхто! І в мене був роман! Ще й який! Ми й тепер частенько зустрічаємося, а рік тому так було захопився, що мало не розлучився зі своєю Клавкою. Оце заплющив очі й згадав, як вона тоді вперше стояла переді мною у своєму коротенькому шовковому халатику, а по ньому – рожеві троянди. Ніжки стрункі, талія тонесенька. Руку даю на відсіч, що ніякий би чоловік від такої не відмовився, не скористався б моментом…
Степан, глянувши на годинник, схаменувся:
– Засидівся, дай жуйку, щоб не було чутно, що випив.
…За вечерею намагався не дивитися Наталці у вічі, більше спілкувався з дітьми, вдаючи турботливого татуся. Перевірив уроки у старшенького, потім почитав казочку меншенькій. Виніс сміття, почав збирати білизну.
До рук потрапив Наталчин шовковий халатик із рожевими квітами.
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Людмила Левченко.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
