Звичайно, бабуся не впливала безпосередньо на Вірині симпатії і начебто не втручалася в її особисте життя, але все ж таки те, що Віра, така гарненька і харизматична, була все ще незаміжня, було частково і бабусиною «заслугою».
Річ була в тім, що кожна гілка генеалогічного дерева сімейства Іваницьких, нащадком якого і була Віра, була прикрашена то професором, то письменником, то диригентом. Та й сама Віра мала в «біографії» золоту медаль, гімназію, музичну школу та на додачу до них диплом про закінчення одного з престижних університетів.
«Заслуга» бабусі, була в тому, що жоден з Віриних потенційних наречених не проходив випробування сімейною вечерею: бабусині, ніби ненароком висловлені зауваження з приводу того, що гість їв рибу виделкою чи загалом був недостатньо музично освічений — різко знижували рейтинг претендента на Вірину симпатію.
Але одного разу сталося так, що наприкінці літа довелося Вірі самостійно на громадському транспорті поїхати на дачу за яблуками. З двома сумками, напханими рум’яними плодами, в руках і третьою на плечі, вона рушила додому. В електричці все обійшлося більш-менш благополучно — більше, ніж півдороги, вона їхала сидячи.
А ось в автобусі стало зовсім важко: було жарко, сумки відтягували руки, врізалися в долоні. І, як тільки Віра побачила, що одне із пасажирських сидінь звільнилося, то кинулася чимдуж туди. Однак якийсь молодик напідпитку виявився спритнішим, підійшов до заприміченого Вірою місця швидше — та, ще й умудрився ненароком штовхнути дівчину.
І тоді, у Вірі, мабуть, зіграли столітні давні інстинкти, які довго нею пригнічувалися — Віра, ледь тримаючись від спеки і втоми, гепнула хлопця сумкою по голові. Молодик, прикриваючись, відштовхнув рукою сумку, і яблука розлетілись по всьому салону автобуса. Одне з них якимось чином поцілило в пані, яка сиділа ліворуч.
Пані почала голосно обурюватися, а потім зателефонувала до поліції. Поліцейські ніби сиділи в засідці – увійшли до автобуса вже через кілька зупинок.
Віру, яка за все своє життя не зачепила і пальцем нікого, і навіть ні з ким не сварилася, забрали разом зі свідками у відділок. Схаменувшись, Віра була вражена скоєним, але фарш назад не прокрутиш.
У відділку жінка верещала, а хлопець щось тихо і переконливо розповідав правоохоронцям.
— Так, ну й дівчата пішли! — обізвався поліцейський. — Скоро буде небезпечно виходити на вулицю!
З Вірою провели профілактичну бесіду, попросили більше не порушувати громадський порядок та відпустили.
Вірине сімейство, дізнавшись про те, що сталося, було настільки вражене, що не могло заснути всю ніч. Розмірковувало над тим, коли починати сушити для Віри сухарі і в якій кількості?
Увечері наступного дня біля дверей Віриної квартири намалювався той самий хлопець із автобуса. Дуже “свіженький” і дуже симпатичний. А оскільки букет він сховав за спиною, бабуся, прямо на порозі почала переконувати його, що Вірочка — дуже хороша і порядна дівчинка, тому не варто ламати їй життя і садити її за грати.
Невдовзі з’ясувалося, що хлопець просто захотів побачити Віру ще раз. Отримавши запрошення увійти, він зачепив головою те, що в жодному разі не можна було зачіпати — полицю для головних уборів. Меблевий виріб, який і до того часу вже ледь тримався, впав. Гість запитав: «Чи немає в будинку дрилі?» У Віриного батька — диригента — такого диво-інструмента не було.
Дриль знайшовся у сусідів, і Євген – так звали гостя – швидко відновив зруйноване. Він вибачився перед Вірою за те, що штовхнув її в автобусі і сказав, що напідпитку його можна побачити дуже рідко.
Євген — був автослюсарем і вчора, пропрацювавши напередодні майже дві доби над ремонтом автомобіля одного із замовників, вирішив зовсім трохи розслабитися зі своїми співробітниками — ось тому з незвички й трапився такий казус.
Вибачення були прийняті, і під час наступного свого візиту Євген відвіз все сімейство на дачу і викосив там зарості бур’яну.
Хлопець почав все частіше й частіше з’являтися у колі родини Іваницьких. Віра цвіла і ніжилася в променях його кохання, а батьки і бабуся з появою в будинку цього надійного юнака, який міцно стояв на ногах, раптом відчули себе, як за кам’яною стіною.
Незабаром сталося так, що Віра не змогла відвідати з бабусею філармонію – застудилася. Без супроводу бабусю так далеко не відпускали, і скласти їй компанію зголосився Женя.
— Ну що, бабусю, — посміхаючись спитала її вдома після концерту Віра, — сподіваюся Євген не надто голосно хропів у залі?!
— Ну що ти, Вірочко! – відповіла бабуся. — Хропів він не завжди й тихенько. Але він робив це дуже одухотворено, і здавалося, що він підспівує оркестру!
— А якщо серйозно, Вірочко, — продовжила бабуся, — тільки спробуй не вийти за нього заміж — тоді я вперше у твоєму житті дам тобі причухана!
Фото ілюстративне.
