У нас є невеличкий будиночок в селі під Києвом – спадщина дружини. Вже багато років, з настанням весни, ми їдемо туди і живемо усе літо, аж до перших морозів. Звісно, можна було б і зимувати, але нам у місті все ж зручніше. А так нам подобається жити ближче до природи, дихати свіжим повітрям. Там такий жаданий спокій і природа.
Маємо трохи городу і невелике господарство. Помідори, огірочки, полуничка, вишеньки, смородинка, малинка, цибулька, кабачки, зелень, морква, буряк та аґрус. Доглядом за цим займається дружина, а я потихеньку привожу дім в порядок і доглядаю бройлерів, яких вирощуємо щороку.
А минулого року я надумав альтанку побудувати, аби було де і відпочити від спеки і шашликів посмажити.
Звісно, все робити одному складно. Дружина допомагає, чим може, але в неї вистачає свого клопоту з городом та домашніми справами. Тоді ми вирішили попросити друзів допомогти, обдзвонили майже всіх, але всі виявилися зайнятими, хоч усі вже на пенсії. Навіть у вихідні дні ні в кого не виявилося хоча б вільних кілька годин. Це було неприємно, але вони нам нічого не винні, зробили все самі.
Завершивши роботи ми вирішили, так би мовити, випробувати це все діло і заодно справити ніби як новосілля для нової будови. Запросили друзів і родичів на суботній шашлик. Чоловік сорок прийшло. Ми тоді дуже гарно відпочили і пісні під гітару до світанку були і сміх і спогади. По завершенні ми сказали звичну у таких випадках, але згубну в нашому, фразу:
— Були раді усіх вас бачити. Приходьте ще.
Ну і понеслось. Ледь не все минуле літо щодня у нас хтось був на гостині. дехто приїздив з онуками ніби як на день два а залишались надовго. У нас одночасно могло бути до семи чоловік у гостях. Їхали одні, приїздили інші. звісно, щось привозили, продукти там якісь купували, але всі їхали саме “в гості” і на відпочинок.
Нам уже хотілося побути на самоті, стомили нас ці постійні гості до не можу. Дружина все не могла якось хоч натякнути що це вже занадто, адже це друзі, а не чужі люди. Тим більше, що в такій ситуації навіть не знаєш, що говорити. Ми від вас втомилися, їдьте додому? Очевидно, що так ніхто не скаже.
Тоді я вирішив, що треба взяти ситуації до своїх рук. Коли одного судотнього вечора у нас було особливо багато усіх на гостині, я розповів їх про плани, які стосувалися нашого будиночка. Сказав, що ми збираємось робити лазню на ділянці та описав весь план робіт. А ще додав:
— Оскільки наш дім порожнім ніколи не буває, то й помічників мені шукати не потрібно. Все зробимо разом і з піснею. Думаю з наступного тижня і почнемо. Он і Петро у нас відпустку планує провести, двоє уже є, а там хто приїздитиме, той і допомагатиме. а потім, як приємно буде от тут усім разом збиратись.
Після моєї промови у домі тиша запанувала. всі з дерев’яними посмішками сказали, що звісно приїдуть і так, допоможуть, але вже тоді стало зрозуміло, що наш будинок нарешті опустіє.
Так і сталось. Лиш син найкращого друга приїхав наступного дня. Він від тата почув про плани і зголосився допомагати, адже працює віддалено. Так ми з ним оту лазню удвох і сконструювали поволі.
Тепер у нас тихо. Друзі, навіть, на свята чомусь не приїжджають. Все ж совість у них є.
передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
