– Завтра о шостій ранку виїжджаємо на дачу. Без обговорень, – заявила Люба, ставлячи на стіл тарілку з борщем так рішуче, що ложка ледь не вистрибнула на підлогу.
Роман, який щойно в думках уже сидів на березі озера з вудкою, і ловив окунів розміром із його колишні мрії, раптом відчув, як ці мрії ховаються за холодильник.
– Любонько… а може… ну… я ж відпустку планував… – почав було він жалісним голосом.
– Романе, огірки пішли. Лариса з Тарасом уже двічі поливали. Третій раз незручно, – відрізала дружина.
Роман зітхнув так глибоко, що, здається, втягнув у себе половину кисню в квартирі. Він любив дачу. Чесно. Там було тихо, пахло смородиновим листям, і ніхто не вимагав від нього дивитися серіали про турецьких мільйонерів. Але ж… риболовля! Коропи! Ті самі платні ставки, де за 300 гривень тобі гарантують, що хоч щось таки клюне! А тут – бур’ян по пояс, кропива, що кусається сильніше за колишню тещу, і вічне «Рома, піди те, Рома, піди се».
– Добре, Люба. Звісно, Люба, – сказав він голосом людини, яка вже двадцять п’ять років у шлюбі.
Наступного дня о п’ятій сорок п’ять ранку Роман уже ніс у багажник пакети з картоплею, консервами та трьома банками тушонки. Люба стояла на балконі в халаті з квіточками й командувала:
– Рома, а газовий балон взяв? А сірники? А ту зелену сумку, що під ліжком? А лопату? А мене?
Роман тільки зітхав і мовчки тягнув усе, що наказували. Бо сперечатися з Любою вранці – це як сперечатися з будильником: все одно програєш, тільки нервів більше витратиш.
Дорога на дачу зайняла дві години, одну сварку через навігатор («Я ж казала – через ліс швидше!») і три зупинки «бо Люба захотіла каву». Коли нарешті заїхали в селище, Роман уже морально готувався до косіння, копання й поливання.
Але дача зустріла їх не просто травою по коліна. Вона зустріла їх травою по пояс. І кропивою.
– Оце так, – тільки й зміг вимовити Роман, стоячи посеред цих джунглів.
Він пішов до будинку, відчинив дерев’яні віконниці, що скрипнули, як у фільмі жахів, і раптом… завмер.
По сусідній ділянці йшла – ні, пливла – дівчина. Струнка, засмагла, у яскраво-червоному купальнику, з довгим хвостом волосся, що гойдалося в такт крокам. Роман навіть потер очі. Йому здалося, що він потрапив у рекламу Bounty, тільки замість кокоса в неї в руках була… косарка?!
Тррр-брррр! Дівчина впевнено завела бензокосу й пішла косити газон, ніби народилася з цією штукою в руках. Тонкі, але явно сильні руки легко тримали важку машину. Роман стояв, роззявивши рота. Він навіть забув, що мав дихати.
– Ти на кого там так задивився, мій орле? – раптом пролунав за спиною голос Люби.
Роман здригнувся так, що ледь не випав у вікно.
– Та… дивись… як косить! Професійно! А ти казала, що це тільки чоловіки вміють! – випалив він перше, що спало на думку, червоніючи до коренів волосся.
Люба підійшла ближче, глянула в вікно й усміхнулася своєю фірмовою усмішкою «я все розумію, дурнику».
– То Каріна, донька Валі. Пам’ятаєш, маленька була, з бантиками бігала? Потім заміж вийшла, дитину народила. А тепер розлучилася – і до мами на дачу з малою приїхала. Малій Еллі чотири рочки.
– А ти звідки все знаєш? – здивувався роман.
– Жіноча пошта, Ромчику. Швидше за телеграф працює, – загадково відповіла Люба й пішла розбирати сумки.
Роман ще хвилин десять стояв біля вікна, спостерігаючи, як Каріна косить. Він навіть подумав: «А може, й мені таку косарку купити? І в шортах косити? Ні, дурня… Люба прикандичить».
Першу ніч на дачі Роман спав, як немовля. А от ранок почався… гучно.
О сьомій нуль п’ять зранку тишу розірвав крик, від якого здригнулися навіть горобці на паркані:
– ЕЛЛЛЛАААААААААА!!! ТИ ЩО ТАМ НАРОБИЛА?! Я ТОБІ СКАЗАЛА – НЕ ЧІПАЙ КВІТКИ!!!
Роман підскочив у ліжку, серце калатало, ніби він щойно пробіг марафон.
– Це… це що? – прохрипів він.
Люба, не відкриваючи очей, спокійно пояснила:
– Це Каріна. Спи далі.
– Спи?! Та після такого й мертвий прокинеться!
– Еллі чотири роки, Рома. У цьому віці діти – це маленькі непосиди в памперсах. Звикай.
Роман накрив голову подушкою, але марно. Через п’ять хвилин крик повторився:
– ЕЛЛО, Я СКАЗАЛА – КИНЬ ЦЮ ЛОПАТУ!
Роман тихо застогнав. «Отакої… А я ще вчора думав, що вона фея…»
Вдень на сусідній ділянці з’явилися робітники з металопрофілем – Каріна вирішила поставити новий дах. І ось тут почалося справжнє шоу.
– Ти куди лист несеш, генію?!
– А ти що, швидше крутити не вмієш?! Я вам що, тут на курорт найняла?!
Роман сидів на лавочці з чаєм і тихо радів, що це не до нього.
– Та від такої будь-який чоловік втече, – пробурчав він.
Люба, яка саме різала помідори, єхидно додала:
– Зате вона й траву косить, і машину водить, і дах сама замовляє. І, до речі, вчора бачила, як вона дрова колола. Сокиру у руках тримає краще за тебе.
Роман поперхнувся чаєм.
Через три дні приїхали Лариса з Тарасом «на чайок». Тарас, щойно зайшовши, одразу прикипів до вікна.
– Ого, а це хто в нас? Нова сусідка? – прошепотів він, коли Каріна в коротких шортах і топі вийшла на веранду.
Роман похмуро подивився на друга й тихо, щоб дружини не чули, почав промову:
– Тарасе, не ведись. Я теж спочатку… ну… подивився. Думаю: ого, на дачі тепер буде як у серіалі! Красуня в купальнику, полуниця, сонечко… Відразу захотілось і грядки полоти, і парник лагодити, і навіть сміття виносити щодня! А потім почув, як вона кричить… І на робітників… Бррр! Уяви: ти приніс не той йогурт – і тобі одразу: «Ти що, зовсім без мізків?!» Ні, брате, я краще з Любою. Вона хоч іноді просто мовчки подивиться – і я вже сам біжу косити, поливати й навіть квіти полоти. А тут… тут ти сам себе поважати перестанеш.
Тарас ковтнув. Картина вималювалася не найкраща.
З веранди долинув голос Люби:
– Хлопці, компотику холодненького? З вишеньок!
– Наливай, кохана, наливай! І квасу! І все, що є! – загорлав Роман, потираючи долоні. – Ось бачиш, Тарасе? Ось це я розумію – відпочинок. А не з тією, що тобі паркан поставить… і тебе разом із ним у фундамент закопає.
Він підморгнув другові й додав:
– Давай на ставок. Коропів наловимо кілограмів по десять. Наші дівчата їх у сметані засмажать, під холодну… Ех, життя вдалося, Тарасе! І не старі ми ще. Поживемо, насолодимося!
І голосно гукнув у бік веранди:
– Любо, Ларисо, сонечка наші, ходіть швидше до своїх чоловіків! Ми тут уже від щастя плачемо й компот п’ємо за ваше здоров’я!
І десь там, за парканом, знову почувся голос Каріни:
– ЕЛЛО, Я ТОБІ СКАЗАЛА – НЕ ЛІЗЬ У БАСЕЙН В ЧЕРЕВИКАХ!!!
А Роман тільки посміхнувся, обійняв Любу, що підійшла, й подумав:
«Ні, все-таки вдома найкраще. І дружина в мене – золото. Хоч і не косить у купальнику».
