Віра завжди жила добре, вела красиве і забезпечене життя, і ніколи не цікавилася, як справи у мене. А тепер, коли на її життєвому шляху виникли труднощі, вона звернулася до мене по допомогу.
Коли Віра вийшла заміж за директора заводу, наша мама була дуже горда за неї. Мама часто мені її ставила за приклад:
– Подивись на Віру! Директор заводу, не абихто! Молодчинка вона у мене, – раділа мама.
Але варто було задуматися, чому мама й тато бачили зятя лише один раз, на весіллі, і більше ніколи. Після того свята Віра сказала батькам, щоб вони не ходили до нього з проханнями – він не любить цього. Мама з татом і не пішли, навіть не обурилися. Лише сконцентрували свою увагу на моєму чоловікові Павлі, який був простим слюсарем. І це, виявляється, стало для них проблемою – мій Павло не був директором, а отже, на їхню думку, не міг забезпечити “нормальне життя”.
З роками це питання ставало все гострішим. Мама з татом, хоча й любили нас обох, все ж не могли приховати розчарування в моєму виборі:
– Ну що з твого Павла буде? Слюсар і є слюсар, – казали вони, розводячи руками.
Минув час, і життя зробило дивний поворот. Хотілося б побачити обличчя батьків, коли доля розставила все по місцях. Та їх вже не було, і лише я залишилась ставити їм свічку та тихо запитувати:
– То як вам Вірине щастя? Дуже пишаєтеся нею зараз?
Бо от що вийшло: її директор на схилі літ вже навіть не крився зі своїми пригодами і сказав Вірі забиратися геть. На прощання він купив їй із сином квартиру і попередив, щоб вона більше ні на що не претендувала:
– У мене все записано на батьків, тож судитися марно. Мені байдуже, що ти планувала, але будь-яких претензій щодо моєї власності не матимеш. Я ж надав тобі можливість жити з сином у квартирі, то ж не будь жадібною.
Це були важкі слова для Віри. І хоча я не зловтішалася, але справді не могла не думати: хіба не видно було раніше, що це все – красива, але порожня картинка?
Тепер Віра залишилася сама з дитиною. Ніколи не працювала, пишаючись тим, що могла собі дозволити “життя на рівні”. А тут раптом з’ясувалося, що за щось треба жити. Моя сестра звернулася до батьків. Вони віддали ці накопичення Вірі, щоб допомогти їй на новому етапі життя. Мені, коли я виходила заміж, не дали і копійки, навіть подарунка на весілля не було. А їй віддали все.
Віра отримала роботу – хоч і скромну, але таку, яка дозволяла їй підтримувати звичний образ успішної жінки.
Працювала при бібліотеці консультантом і щоразу могла казати, що «важко працює». Грошей було небагато, але вона могла підтримувати видимість “пристойності”. Її син навчався, за що, як я здогадувалася, оплачував його батько. І Віра все ще жила з надією, що одного дня чоловік до неї повернеться. Та не варто було навіть мріяти.
Мій небіж, Вірин син, коли знайшов собі жінку, дуже швидко нагадав матері про те, що квартира належить йому:
– Мамо, я зніму тобі житло, а ми житимемо тут. Ти ж хочеш, щоб у мене все було добре?
Віра погодилася, вирішивши, що молодим справді краще жити окремо. Але при цьому згадала, що її чоловік давно зник за кордоном і жодної підтримки від нього більше не зможе отримати.
Їй нічого не залишалося, як братися за будь-яку роботу. Віра почала продавати колишні дорогі речі, наймалася прибирати магазини і офіси, все ще тримаючись на плаву. Проте ситуація стала безнадійною, коли син привів на світ другу дитину. Тоді він прямо сказав їй, що більше допомагати не зможе – у нього теж сім’я, а коштів на всіх не вистачає.
І тоді Віра звернулася до мене.
– Світланко, – мовила вона із благальним виразом на обличчі, – позич мені грошей на цей місяць, нема чим заплатити за квартиру. Я знаю, тобі добре ведеться з чоловіком, Бог тебе поблагословив, тож допоможи мені!
Я навіть отетеріла від її слів. Бог поблагословив? Так, можливо, але ж і ми з Павлом важко працювали роками, створювали своє життя крок за кроком. Хотілося відповісти їй багато чого, нагадати про те, як вона їздила до батьків, які віддали їй усе, що роки відкладали. Згадати про свята, вихідні, мої дні народження, на які вона навіть не приїжджала – вона завжди була “занадто зайнята”. А тепер, коли в неї виникли проблеми, вона знову згадала про мене.
Та, хоч я була ображена, все ж таки дала їй гроші на один місяць. Попередила, що більше не допомагатиму і що настав час подумати, як жити самій. Адже вона вже доросла.
Знаю, що мама, якби була жива, не схвалила б такого рішення, бо завжди оберігала Віру. Але хіба я не маю права залишити її наодинці з тим життям, яке вона сама обрала?
