fbpx
Дозвілля
Зазираю у глибінь леді-пам’яті, щоб відновити ту – першу, де ти стояв загадковий, мовчазний, кремезний красень, від якого віяло прохолодою осіннього дня

Пацьорки стріч

Нанизую на нитку пацьорки наших стріч. Зазираю у глибінь леді-пам’яті, щоб відновити ту – першу, де ти стояв загадковий, мовчазний, кремезний красень, від якого віяло прохолодою осіннього дня. Ніщо не провіщало непередбачене, але якась магія твоїх очей ніби притягувала, як магніт, і вже важко було відірвати погляд. Чим більше заглядаю в їхню бездонну глибінь, тим більше відчуваю, що мене засмоктує трясовина і тягне на дно. Сили для опору нема. Розумом розумію, що можу зробити помилку, а серце? Воно перестало слухатись і пливе, мов човен без весла, за течією…

Одурманена чарами яблуневого цвіту, зроненого у пізню осінь, й ставши заручницею невблаганних голубих озерець, що впиваються у все моє єство і смокчуть останні надії випливти на поверхню – піддаюся пориву і падаю у стрімку безодню.

Твій голос повертає мене до дійсності. Він подібний до маленького хлопчика, який нашкодив і боїться покарання. Невпевнено, насторожено, гублячи слова звертаєшся до мене. Що відбувається? Відчуваю, що ми обоє в пoлoні чудодійного дива, яке важко передати, описати. Якась невидима срібна павутинка з’єднала нас, і ми боїмося поворухнутися, щоб не розірвати її. Дихаємо в унісон, прислухаючись до стуку сердець, що от-от вирвуться із гpудей. Наші долоні, як одне ціле… дивна ніжність обпікає їх вогником, і мов вулканічна лава, розливається стрімкими потоками невідомого таїнства. Мовчимо, а годинник долі повільно тікає…

Читайте також: Щось обірвалося у Надії всередині, коли біля дверей палати побачила худого сивочолого чоловіка, в якому впізнала Максима. «Де ти взялася тут, Надійко? Молив Бога, щоб не зустріти тебе ніколи

… Шумний перон нагадує: ніщо не може тривати вічно… Ти стоїш серед натовпу – такий близький і водночас далекий. Очима шукаю твій планктонний погляд, але якась чорна пляма закриває тебе, роблячись усе більшою і більшою. Пропадаєш… Солона сльоза котиться по обличчю і десь зникає, залишаючи слід, ніби висохлого русла ріки.

Спустошена, вдихаю повітря, в якому пахне тобою, але цей запах випаровується з кожним обертом зморених коліс потяга, що набирає швидкість. Ти щораз віддаляєшся, а я втішаю себе тим, що після розлуки буде стрічання…

…Телефонний рінгтон бальзамом скроплює зболену душу. До болю знайомий мотив нагадує сонячні світанки, що заблудились у осінній юності пригубленого кохання. Яскраві пацьорки падають до моїх ніг…

За матеріалами – “Наш день”, Автор – Василина ВОВЧАНСЬКА. м. Тернопіль.

Опубліковано 24 лютого 2010 року

facebook