Розповім про подругу. Сама не знаю як її втішати.
— Тобто ти з друзями, а я маю все організовувати для твоїх родичів?
— Так, я хочу відпочити.
— Ти бодай в магазин зайшов? Бо я вже не встигаю. Мені потрібно було твоїй сестрі документи роздрукувати. Біжу додому. Мені ще вечерю готувати. Завдяки «гостям», які на місяць затримались у нас, я щодня готую на шістьох людей. Тож хоч у магазин сходи.
— Мені ніколи, Аню.
Михайло ще щось сказав, Аня вже не перепитувала. Сильно розсердилася.
Щовечора на Аню чекали кілька людей, багато посуду в раковині та необхідність готувати вечерю. Михайло іноді тільки вдавав, що хоче допомогти, але в нього дуже багато справ. Насправді після роботи він їздив до своїх друзів, щоб там побути в тиші.
— Тітко Аню, ми малюватимемо сьогодні? – спитав учора Женя.
Чоловіка племінник. Женя. Єдиний, хто тішив Аню. Зазвичай він хотів, щоб із ним гралися.
— Завтра помалюємо, — відповіла йому Аня.
— Аню, там закінчилися фрукти, купи завтра, — сказала мама Жені, Тоня. Потім підійшов і її чоловік, у нього зазвичай найбільше якихось побажань.
— Не забуть завтра роздрукувати документи для Тоні.
— А самі? — Запитала Аня.
— Ми будем цілий день зайняті.
Сьогодні вона бігала із цими документами, але зовсім забула купити фрукти. Хотіла попросити чоловіка, він відмовився.
Дорогою додому Аня все ж таки купила яблука.
— Це все? Я думала, що ти купиш щось інше, — сказала Тоня, дивлячись на яблука.
— Що?
— Ну, ти як завжди. Нічого нормально зробити не можеш, — Василь, чоловік Тоні, вирішив так пожартувати.
Сам же й посміявся.
— Не ображайся на нього. Завтра докупиш що-небудь, ми зачекаємо за день, нічого страшного не станеться, — додала Антоніна.
— Ви можете сьогодні самі купити, якщо вам так дуже треба.
— Можемо. Але ж я тебе попросила.
Цілий місяць все це робила Аня. І постійно виконувала якісь прохання. Від «купи цукор» до «з’їздь в інший кінець міста, щоб дещо забрати». Аня щосили намагалася бути гостинною, але їм було мало.
Збиралися приїхати на тиждень, а мешкають тут вже місяць. Окрім того, вони приїхали не самі, Антоніна взяла з собою подругу. Бо тій «дуже треба». Відмовити якось неправильно, та й Тоня образилася б.
— Куплю, — погодилася Анна.
— Чудово. Як буде вечеря, поклич. Чекаємо. Ми там фільм дивимось, – Тоня сказала це все і вийшла.
Ані було дуже прикро. Вони дивляться фільм і їдять якийсь тортик. Її навіть не подумали покликати. Ніхто нічого не приготував. Вдень з’їли те, що залишилося від вчорашньої вечері, і тепер чекають, коли вона зготує щось інше.
— Чекайте, — вголос сказала Аня. Набридло. Вона тут весь місяць за всіма бігає, а подяки ніякої.
Анюта дуже швидко зібралася та пішла до мене. Ми посиділи, поспілкувалися. Чоловікові Анна написала повідомлення, що поїхала до мене. Вранці розбудив дзвінок у двері.
То був її чоловік.
— Мої поїхали! — Почав він, — Я повернувся додому, коли біля другої години ночі дивлюся, а вони там збирають речі. Сказали, що не хочуть більше гостювати в такої рідні, яка навіть вечерею не хоче нагодувати. Тоня образилася.
— Я 30 днів їх усім пригощала, все робила, поки ти відпочивав. З мене досить. Приїжджав би і готував би сам.
— Та хочеться відпочити після роботи.
— А мені не хочеться?
— Зараз не до цього. Поїхали на вокзал. Поїзд вирушає за годину, ти ще встигнеш вибачитись.
— Цікаво, за що?
— За те, що як слід не приймала гостей.
— Гостей приймають тиждень. Через місяць це вже сусіди, які можуть щось і самі зробити, а не нахабніти.
— То ти не поїдеш, значить?
— Ні.
Анну переповнювала величезна радість. Вона неймовірно втомилася за цей час. Але навіть не у втомі проблема. Проблема в тому, що ніхто її не цінує і не любить. Навіть чоловік.
Фото ілюстративне.
