Тітка завжди хвалилася перед мамою, що вона хоч від неї старша, але сил і енергії купа і я чомусь теж так вважала, що тітка ще молода і енергійна, до того, як побачила її на поминках по мамі. Вона одразу якось осунулася, змаліла, я побачила яка вона насправді вже старенька.
Коли ж одяг мамин роздавала, то тітка взяла собі її плаття.
– Воно мені завжди подобалося, – сказала, – Ольга в ньому була наче та пава.
Коли приміряла, то я аж забулася, наче мама переді мною. Але тітка не мала маминого характеру, як мені тоді видавалося, завжди пряма і напориста, свого не попустить. Я ще думала, що мені шкода, що вона забере найкраще мамине плаття, я хотіла його на спомин мати. Але тітка за нього вхопилася і все, вже по спомину.
Пройшло кілька років і я все рідше приїжджала до маминої хати, взагалі думала продати, бо чого буду отак туди-сюди мотатися.
І ось сьогодні теж приїхала, щоб остаточно вирішити щодо хати, як тут наче хтось біля мене став і пильно дивиться. Я голову повернула – нікого і лиш легкий вітерець. Я на вулицю вибігла і бачу, що мама йде мені назустріч. Мені аж подих перехопило, кинулася бігти, щоб обійняти, сказати, як я сумую і жалкую, що так рідко приїздила і телефонувала…
Коли ближче – тітка йде…
– А я чую, що ти приїхала, то я тобі помідорчиків несу та огірочків, о ж у тебе нічого нема, а моя Ніна приїде аж на наступний тиждень, якщо приїде. Зайнята вона дуже, робота і чоловік, сама знаєш.
Раптом задзвонив телефон. Тітка кинулася його шукати в пакеті, а далі зрозуміла, що він в кишені, але не тій, а потім дзвінок і стих.
– О, знову не встигла. Знаєш, вже мене пальці не слухаються, то поки його знайду, а поки придивлюся куди тицьнути, то вже й ніхто не дзвонить. То Ніна, точно, не має терпцю ще раз подзвонити, все каже, що я десь телефон діваю, а я ж його постійно при собі ношу.
І я згадала, згадала себе, як так само телефонувала тільки кілька гудків, бо треба ж далі вечерю готувати чи серіал дивитися, чи просто полежати. А мама – куди ж вона дінеться? Та й нема про що говорити – чоловік на роботі і вдома, діти вже оженилися і так само до них не додзвонишся та нічого не розпитаєшся, тільки все у них добре і я не маю заважати.
Ще й мама ніколи слухавку не бере, то телефон розряджений, то автовідповідач чи зв’язок поганий. А приїхати до неї теж не виходило – що я в тому селі забула? Болото і автобуси переповнені, я вже не хочу такої їзди.
А мамі що треба – пенсія у неї є, з сусідками попліткує та в церкву піде, що я не знаю її розпорядок дня? Я й по телефону можу те все почути, не варто й їхати.
І ось тітка так само вже тримає телефон в руках, думає, що донька ще раз подзвонить, а гудків нема.
– Дайте мені, тітко Юстино, а то Ніна хвилюватиметься.
– Та у мене на рахунку нема, я ж не поповнюю, бо до кого буду дзвонити…
– То я зі свого зателефоную. Алло, Ніно, так, мама твоя в тебе, не могла телефон знайти та й ти їй купила якийсь маленький, є такі з великими кнопками, мама не може потрібну кнопку знайти, от і не бере швидко, то ти б пере телефонувала хоч два рази. Даю їй слухавку. Ось сюди говоріть.
– Алло, – лице тітки просвітліло, а далі почався звичний монолог про те, що вродило на городі і як би було добре якби Ніна приїхала, бо шкода аби пропало.
Що я можу сказати Ніні аби частіше дзвонила, бо потім шкодуватиме? Шукатиме виправдання своїми важливими справами, таким життям і неминучістю того, що батьки рано чи пізно, але йдуть.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота