Прощання відбулось у сірий, пронизливо-сирий день. Оксана стояла тримаючись з останніх сил. Чоловік був для неї всім: першим і єдиним.
Здавалося, плакати повинна саме вона, але погляд усе-таки чіплявся за жінку в натовпі. Та стояла трохи осторонь, у щільному шарфі й сонцезахисних окулярах, ніби ховалася. Проте її голос — стиснений, тремтячий — був найгучнішим серед усіх.
Оксана її не знала. Родичі — знайомі, колеги — перелічені, а ця явно не була з них. Коли церемонія закінчилася й люди почали розходитися, Оксана не могла викинути незнайомку з голови.
Вона сіла у машину, попросила сина відвезти її додому, та на півдорозі різко передумала.
— Зупини тут.
— Мамо, ти куди?
— Я швидко. Почекаю автобуса, їдь, синочку.
Вона вийшла, щойно побачила, як жінка звертає за ріг, — і пішла слідом, сама не розуміючи навіщо. Тій було років сорок, кроки легкі, але втомлені.
Вона дійшла до маленької хатини з облупленою хвірткою. Оксана завмерла, не знаючи, що робити. Крізь вікно було видно: жінка опустилася навколішки перед дитячим ліжечком.
Оксана підійшла ближче й почула, як та тихо промовляє:
— Пробач, татусю. Пробач, що не змогла прийти раніше. Я не наважувалася. Але я завжди знала, що ти живий. Що ти десь є. Я шукала тебе, справді. Мама не дозволяла. Я виросла, але вже пізно.
В Оксани запаморочилось у голові. Оксана не знала, скільки вони просто стояли у дверях, дивлячись одна на одну. Усе всередині ніби застигло — думки, подих
— Чи можна мені зайти? — тихо спитала вона, не впізнаючи власного голосу.
Жінка — його дочка, Дарина — відступила, мовчки, ніби боячись, що марево зникне, якщо сказати хоч слово. У хаті пахло яблуками й старими книжками.
Простенькі меблі, світлини на стінах. Оксана підійшла до ліжечка. Там спав малюк — світловолосий, кирпатий, з пухкими щічками. На губах грала крихітна усмішка.
— Це твій? — ледве чутно спитала Оксана.
Дарина кивнула.
— Його звуть Степанко. Я назвала його на честь нього, на честь тата.
Оксана заплющила очі, стримуючи сльози.
— Я думала, ти мене ненавидиш. За те, що… — Я довго ненавиділа, — перебила Дарина. — Потім намагалася зрозуміти. А потім сама стала мамою. І все стало не таким простим.
Оксана обережно, майже не торкаючись, доторкнулася до плеча тієї жінки.
— Ти так на нього схожа. Розкажи мені все.
Мама Дарини була вихователем у садочку. У тому садочку куди вони водили свого сина. Оксана не могла навіть пригадати той період. Заледве згадала обличчя жінки якій щоденно довіряла свого сина, доки бігла на роботу.
— Він завжди нам допомагав. Мама казала, що то була їхня помилка, хоч була вдячна Богу за те, що в її самотньому житті з’явилась я. Я знала хто мій батько, але мама не дозволяла його шукати, зустрічатись. Казала, що те зруйнує його життя. Що в нього є родина і що він не заслуговує на таке, через одну єдину помилку у якій щиро каявся. Пробачте мене, я не повинна була.
Оксана лиш зітхнула:
— Ти сирота? – запитала натомість, – Мама твоя де?
Дарині щоками потекли сльози:
— Мами два місяці як не стало. Пробачте, я обіцяла мамі, але не змогла втриматись. Пробачте.
Минув рівно рік.
На кухні шумів ранок: булькав чайник, пахли оладки, по радіо нишком грала стара мелодія. Маленький Степанко бігав по кімнаті. Його сміх звучав, як музика — дзвінкий, живий.
Оксана стояла біля вікна, спостерігаючи, як у саду її тепер уже дочка розвішує речі.
На підвіконні лежав старий конверт. Його знайшли, коли перебирали речі тата. Пожовтілий, з написом: «Для неї».
Руки Оксани тремтіли, коли вона вперше його відкривала. Проте слова всередині були спокійні, прості:
«Доню. Якщо ти читаєш це — отже, ти прийшла. Пробач нас. Твоя мама — найсильніша жінка, яку я знаю. Я завжди тебе пам’ятав, передавав подарунки дивився здалеку на твій випускний, на перший дзвоник і був у залі на всі твої шкільні свята. Твоя мама вирішила для себе і для мене все. Я не міг, не смів їй перечити. Дякую, що прийшла. Я люблю тебе. Тато.»
Дарина читала лист мовчки, потім обійняла його і довго сиділа похитуючись.
Тепер це їхній ритуал: раз на місяць вони разом приходять на до місця вічного спочинку батька. Степанко кладе квіти, потім біжить гратися в траву, а Оксана з Даринкою сидять поряд, тримаючись за руки.
Сьогодні було тепло. Небо — чисте.
— Він би радів, — сказала Дарина.
— Так, — прошепотіла Оксана.
Вони помовчали. Потім підвелися. І пішли до Оксаниного сина. Його не стало за кілька місяців по батьку. Ніхто не очікував, але доля мала на все свої плани.
Помовчали, зітхнули і поволі пішли додому. Дві сироти у світі, які знайшли одне одного і тримають одне для одного світ. А попереду малий Степанко. Копія діда і дядька. біжить щасливий, щось лепече.
Головна картинка ілюстративна.
