Здається, мене про це попереджали і не раз, та слухати мені було не на часі. Коли прийшла я з торбами у порожній і закинутий дім своїх батьків, то оте “а я ж казав” було в очах усіх моїх родичів. А я дивилась на них прямо і гордо, бо знала, що вони праві і знала, що так буде і сама.

Здається, мене про це попереджали і не раз, та слухати мені було не на часі. Коли прийшла я з торбами у порожній і закинутий дім своїх батьків, то оте “а я ж казав” було в очах усіх моїх родичів. А я дивилась на них прямо і гордо, бо знала, що вони праві і знала, що так буде і сама.

Однак, хай забрано у мене ту хату, яку я двадцять сім років домом своїм вважала, хай спаплюжено і забуто усі мої старання і надбання, та ніхто не зможе викреслити з моєї пам’яті двадцять сім років щасливого сімейного життя і того, що попри всі прогнози, я таки змогла стати мамою, хай і не рідним дітям.

Я ще змалку чула від батьків лиш зітхання і бачила скорбні обличчя звернені до себе. Вони не крились і у тому я вважаю був сенс, бо казали мені правду і про мою недугу і про те, що аби мене врятувати мусили приймати складне рішення. Я вижила, але втратила навік здатність подарувати життя власним дітям.

Малою я сердилась на ті погляди і навіть гордо вихвалялась перед однолітками тим що не буду ніколи ходити кругла як бочка. Проте, коли вже виросла і ввійшла у той вік, коли розумієш щастя батьківства, мене накрив чорний морок.

Я, навіть, заміж встигла була вийти і ми прожили вісім років у парі, бо він не знав правди про мене і все надіявся на чудо. Здається, то сестра моя проговорилась, і день, коли йому відкрились очі став днем нашого розлучення.

Я жила коло батьків. ходила селом. робила вигляд, що все добре і я така як всі. Але ночами щедро виливала у подушку свій печаль і кутала у теплу ковдру сповнену порожнечі душу.

А потім у моє життя увійшов Богдан. Його ім’я і те, що він мені дав, я навіть після усього що пережила, досі вважаю найпрекраснішим у житті.

Вони кликали мене заміж утрьох: він і троє його дітей.

– Ви правда моя мама? – заглядали в душу оченята чотирирічної Марійки. – Ви нікуди не підете? Ви будете поруч?

Я розтирала щоками свої сльози упереміж із її, і обіцяла, ні давала обітницю, що буду. Попри супротив рідні, попри їдючі попередження про те, що я йду на чужі діти і що колись лишусь біля розбитого корита, я дала обітницю їм трьом, що не залишу їх ніколи.

Я була їхньою мамою 27 років. Я була щасливою дружиною, я була сповнена такого світла і такої любові, що готова була обійняти увесь світ. А потім, одного дня не стало Богдана і мої діти заходились ділити землю, хату, машини і трактори.

Я бачила, як зять підбурює доньку, а невістки щось доводили одна одній. Бачила як на очах руйнується сім’я і намагалась втримати, помирити, нагадати, що ми всі родина. Однак, десь там у гонитві за тим, що ми із Богданов надбали, вони врапт втратили себе.

Я ні на що не претендувала, а вони раді – перетворили роки нашого життя на купку доларів, поділили між собою і роз’їхались ображені одне на одного і на мене, навіть не спитавши, а де то я житиму тепер.

Мені знесли рідні у дім все, що треба одній старій людині. На порозі 70, а я сиджу у порожній хаті і лиш племінники інколи мене навідують з чемності.

І коли сусідка хитаючи головою починає тягнути тужливу пісню про те, яка я не щаслива, я одразу їй вриваю виступ. Хай там що, а мала щасливе життя, я прожила його так, як мріяла. І хай нині маю лиш порожній дім, та в душі повно теплих спогадів, а в альбомах фото. А чи мала б я це, якби свого часу послухала батьків і не пішла на чужі діти?

Невже я не лишилась у цьому порожньому домі і тоді, якби послухала тих хто пророкував мені такий фінал?

Тож чи треба мене жаліти? Попри все я чула слово “мама звернене до мене, я тримала на руках онуків, я була коханою дружиною.

А чи багато тих, хто вчинив свого часу вірно, хто послухав голови порадників і не пішов за покликом серця мав таке життя? А діти? То чи чужі вони чи свої, а все одно не знаєш, що отримаєш від них у старості.

Маргарита В.

Головна картинка ілюстративна.