fbpx

— Згадаєш колись мої слова. Не зійти мені з цього місця, якщо ти не станеш великою людиною. Матимеш гроші, владу і в коханні втіху. Тільки ніколи не слухай дурниць. Бо як послухаєш, що люди від заздрощів плестимуть, то втратиш усе. Осьдечки на це вказує лінія

Іванко стояв на вокзалі і з недовірою розглядав свою долоню: чи не залишилось, бува, на ній якогось знаку. Хвилину тому навоpожила хлопцеві воpожка повні пригорщі щастя. Перепинила його на пероні.

— СКІЛЬКИ тобі літ? — заглянула в очі з цікавістю.

— Дванадцять, — одказав той.

— Згадаєш колись мої слова. Не зійти мені з цього місця, якщо ти не станеш великою людиною. Матимеш гроші, владу і в коханні втіху. Тільки ніколи не слухай дурниць. Бо як послухаєш, що люди від заздрощів плестимуть, то втратиш усе. Осьдечки на це вказує лінія…

І пальцем провела по Іванковій долоні. І був той дотик такий гарячий, що хлопцеві аж подих перехопило.

Воpожка, побачивши, як він зблід, усміхнулася:

— Не бійся. Я правду кажу. Усе буде так, як наворожила…

І мов здиміла. Де й поділись її яскраві спідниці, тоненька у квітах хустина, непокірні кільця чорного волосся, що розсипалося по лобі.

Невдовзі та пригода забулася. А через п’ять років дитбудинок проводжав хлопця в доросле життя. Мав він нелукаве серце і руки, що не боялись будь-якої роботи. Та мрій багато. А ось подруги в нього ще й не було.

Восени, коли на руках уже мав армійську повістку, поїхав попрощатись до Микитівни — у дитбудинку вихователька була йому за маму і бабусю. Коли розрахувалась, зібравшись на пенсію, йому наче серце вкраяли… Тоді ж попросила, щоб у вересні приїхав до неї в село — допомогти яблука обірвати.

Того року червонобоких вродило рясно як ніколи. Лиш над вечір умовила Микитівна полишити їх збирати та сісти до столу.

— Ти, Іванку, бери вареничків побільше. Їж, не соромся, — припрошувала радо.

— Ох і смачні ваші вареники! Ми їх так у дитбудинку любили. Завжди підглядали, як ви їх на кухні робите. Не могли дочекатися.

Іванко почув, як хтось пирснув, стримуючи сміх, коли він наколов на виделку одразу два вареники. Оглядівся. З вулиці через паркан поцілили у нього два лукаві бісики чиїхось очей.

— Дивись, щоби до вух не поніс, — засміялась дзвінко дівчина, зрозумівши, що її помітили. — Микитівно, добрий день вам! То це онук ваш? Що це ви його так голодом заморили, що ніяк не наїсться?

— Онук, онук, аякже, — одказала привітно. — Заходь, Маринко, і тебе вареничками почастую.

— Та тут уже й частуватися нічим. Ваш онук постарався.

Сіла по-свійськи до столу, сміливо зазирнула хлопцеві в очі.

— Добрі були вареники? — спитала з іронією.

Іван, котрий і сам завжди був швидкий на язик, наче проковтнув його разом з останнім вареником. Тільки й спромігся кивнути.

З тієї хвилини поєднала їх любов. Сліпучою блискавкою вразила обох у самісінькі серця. І зникло все навкруг: і запашні яблука на столі, і Микитівна, і її чистенький двір. Залишилися тільки він і вона.

І було в них щастя аж через край. І світилось кохання в їхніх очах… Не згадалися тоді Івану слова цигaнки.

Не до спогадів було й молодому солдатові, затим — перспективному прапорщику. Все йому вдавалось. Адже завжди поруч молода дружина, яка була йому і коханою, і другом, і трішки навіть матір’ю.

Роки летіли непомітно. Правду кажуть — закохані часу не відчувають. Іван уже майором став, а йому здавалося, що зовсім недавно сиділи вони із Мариною за столом у Микитівни на обійсті. До майорської зірки подарувала йому дружина ще й донечку. Ото вже було щастя!

Поважали Івана на службі, цінували близькі. Мужнів він, соліднішав. Маринка біля нього цвіла рокам наперекір.

І от якось несподівано уся ця благодать кудись поділася. Стали товариші по службі бозна-що Іванові про його дружину казати. Буцімто він у відрядження, а вона ну собі гуляти гарнізонним містечком, cпокyшаючи геть усіх станом гнучким та кoліньми, ще по-дівочому округлими.

— Ти поїхав на склад, а вона кучері завила і йде вже кудись. Для чого? — туркотів Петро. — Знаєш, брате, не хотілося б мені, щоб такого чолов’ягу, як ти, залишили з носом.

Попервах наче й не дослухався Іван до тих слів. Прикрість, що­правда, брала, що таке про його Марину кажуть. А потім став замислюватись. Затим уже й сам намагався дружину перевірити: то з відрядження раптово повернеться, то серед робочого дня додому заскочить — чи немає там непроханого гостя…

А вдома завжди цілковитий порядок! І наварено, і вимито, і випрано. Ні до чого й присікатися. Тільки Маринка щодня гарнішає.

Хтось би радів, тішився, а в Івана наче злий дух уселився. «Для кого?» — думає безсонними ночами. Ніколи не pевнував, а то став pевнощами допікати дружину. Часом, уже й слів не добирав.

— Ну що ти, Іванку, кого слухаєш? — наче й щиро дивувалася дружина. — Може, Петро щось наговорив? Так він же до мене підкочувався, відкоша отримав… Ото й не вгамується ніяк.

Та Іван її не чує. Голову думки непрохані обсіли. А як побачив дружину у новому платті, аж у очах йому затьмарилося.

— Для кого вирядилася? — запитав хриплим голосом.

— Для тебе все це, — усміхнулася Марина і провела руками по новій сукні. — Подобається?

Чоловік спересердя рвонув із неї обнову, та так, що аж тріснув новенький шовк у міцних руках. Та сукня стала останньою краплиною терпіння жінки. Доки був на службі, зібралася й поїхала. Залишила тільки записку, щоб не шукав ні її, ні дітей.

Ще й тоді не згадав про ворожку. Ніколи йому було згадувати. Мав справи важливіші. Наливай та пий. А тут і Петро зі своїм співчуттям: я ж казав!

Запив він тоді — не на жарт! Уже й колеги вмовляли опанувати себе, і командування «на килим» викликало. Та тільки не було Івановій новій пpистpасті впину, тільки злостився чоловік ще дужче.

Увесь світ замінила йому чарка. Ото була, вважав, єдина незрадлива подруга. Сім’я, робота та й саме життя відсунулися на задній план. Душу постійно пекло. Сам не знав, що так сильно кохає Марину.

Якось прийшов до тями від того, що об шибку неспокійно забилася бджола — дзижчала, просилася на волю. Підвівся, підішов до вікна. Проходячи повз дзеркало, мимоволі глянув у нього. Хто це? Чуже одутле обличчя втупилося у нього звідти вицвілими очима. Несподівано здалося, що по дзеркалу розсипалися непокірні кільця чорного циганського волосся… Іван провів долонею по очах. Раптом її запекло і згадалося: «Повіриш — утратиш усе…»

Автор – Олена Чернявська. Дніпропетровська область.

За матеріалами – Вербиченька.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page