Жаліються подруги на своїх свекрух: у тієї надто активно лізе у життя, тій на кухні керує і не дає готувати, тій прибере своїм методом і не так.
А я слухаю і заздрю, бо від моєї ти нічого такого не діждеш. Має жінка двох онуків, пенсію. Ну, хіба не щастя, живи тішся. Але ж де?
Бачте, Тамара Михайлівна у нас зайнята. Не на онуків у неї часу, ні на сина, ні на те, щоб бути нормальною бабусею у неї ні часу ні ресурсу. Та ще й на днях таке мені заявила, хоч плач.
У мене двоє синів-школярів. Вони вже досить дорослі, але, як і кожній дитині, їм потрібна увага дорослого: треба зводити в школу, потім на гуртки, подивитися, як вони роблять уроки.
Мій чоловік, Павло, працює допізна, а я тимчасово не працюю, бо займаюся дітьми й домашніми справами від ранку до вечора. Ну, як будь-яка хороша мама і дружина.
Ми живемо поруч із моєю свекрухою, Тамарою Михайлівною. Вона вже на пенсії й здавалося б, могла б допомагати мені з онуками.
Але, як виявилося, не все так просто. Я сподівалася, що свекруха братиме участь у житті наших дітей — і мені легше було б, і їй приємно проводити час із онуками. Та вийшло інакше.
— Мамо Тамаро, чи не могли б ви завтра відвести хлопців на англійський гурток? У мене з’явилися нагальні справи в поліклініці.
— Доню, я б залюбки, але в мене завтра запис на примірку о десятій. Я ж намагаюся встигнути з усіма замовленнями.
Бачте, свекруха, хоч і на пенсії, працює вдома швачкою. Вона приймає замовлення від своїх клієнток, шиє сукні та костюми, і це забирає в неї весь будній час.
— Я звикла шити зранку до вечора, — каже Тамара Михайлівна, — бо інакше не встигну, а на мою пенсію й так не прожити.
Тобто, мої батьки живуть, і все добре, а тут прямо “не прожити”. З одного боку, я розумію, що людині хочеться й заробити, і почуватися корисною. Але ж онуками теж треба займатися, нащо тоді бабуся?
— А може, ви б могли хоч раз на тиждень після обіду забирати хлопців зі школи? – пробую все ж нагадати свекрусі. що вона має обов’язки якісь.
—Оленко, але ж я ще повинна приготувати їжу, випрати, прибрати в своїй квартирі. Та й робота швачки не дозволяє відволікатися — клієнтки ж прийдуть на примірку.
Так я почала натякати, що було б добре, якби вона хоч трохи розвантажила мене. Свекруха, коли почула про це, образилася: мовляв, вона «не відмовляється допомагати», але може це робити тільки у вихідні дні.
У вихідні справді ми іноді бачимо, як вона бере онуків до себе, і я спокійно можу сходити по справах. Та будні для мене — щоденне коло обов’язків, і допомоги нема.
Я спробувала пояснити, що мені не вистачає часу на себе, адже зранку відводжу синів до школи, забираю, годую обідом, потім — гуртки, приготування вечері, перевірка домашніх завдань. Але свекруха чомусь уявляє, що я «нічого не роблю», бо нібито сиджу вдома. І додає:
— Олено, я свого Павла виховала без жодної допомоги від бабусь і дідусів! І ще встигала працювати!
— Але ж тоді все було інакше. Та й ви з батьком Павла жили в місті, де допомогти вам могли сусіди чи інші знайомі. – виводжу я ту жінку на чисту воду.
Проте свекруха стоїть на своєму: її заробіток від шиття — це життєва необхідність, бо однієї пенсії не вистачає навіть на найпростіше.
Я розумію, що зараз час непростий, і я ніби не проти того, що вона працює. Але не можу збагнути, чому жодного дня на тиждень не можна виділити для онуків.
Мій чоловік спочатку мовчав, але коли я вже серйозно почала обурюватися, він вирішив поговорити із мамою. На жаль, нічим це не допомогло.
Тамара Михайлівна сприйняла все по своєму. На додачу вона заявила, що якщо припинить працювати, то сама залишиться без грошей і почне просити в нас матеріальної допомоги.
Я була вражена цим аргументом — мені здавалося, що ми повинні один одного підтримувати, а не влаштовувати такі взаємні ультиматуми.
Зрештою, свекруха прямо сказала:
— Я не збираюся бути нянькою, бо ви самі планували дітей. Захочете допомоги у вихідні — звертайтесь, а будні я зайнята.
У відповідь я не стрималася й трохи підвищеним тоном повідомила, що тоді ми теж не зобов’язані фінансово підтримувати її, коли в неї виникатимуть проблеми. Бо якщо у нас із чоловіком не буде можливості працювати через постійну зайнятість з дітьми, то, як каже свекруха, «ніхто нам не винен».
Тепер у сім’ї напружена атмосфера. Я засмучена, бо хочу елементарного: щоб бабуся проводила більше часу з онуками. Іноді здається, що вона просто прикривається роботою, бо їй так зручно тримати дистанцію.
От що за жінка, поясніть? Хіба ж так можна?
Головна картинка ілюстративна.
