З тещею у Леоніда стосунки були, м’яко кажучи, не фонтан. Жінка не довіряла зятеві, недолюблювала його. Не те щоб він вирізнявся важким характером, просто Жанна Василівна ростила свою єдину доньку Варвару сама, от і оберігала дитинку від будь-яких проблем, як тільки могла. А які у молодої та гарної дівчини можуть бути проблеми? Звичайно ж чоловіки. Ходять і ходять. Дарують подарунки, підбивають клинці, і далеко не з шляхетними намірами.
— Мамо, припини відлякувати моїх залицяльників, — мало не плакала Варя. – Я так ніколи не вийду заміж.
— Для чого тобі виходити заміж? — стояла на своєму Жанна Василівна. — Я ось все життя прожила одна і виростила тебе, дякувати Богу, гідною людиною, і ніякий чоловік мені для цього не знадобився.
Сперечатись було марно, а ховатися у двадцять п’ять років від мами по кутках – смішно. От і привела одного разу донька додому Леоніда, з порога повідомивши, що вони вже подали заяву до РАЦСу і житимуть із завтрашнього дня окремо.
Побачивши майбутнього зятя, Жанна Василівна схопилася за бік — він не підходить! Волосся стирчить, очі риб’ячі, обличчя вкрите ластовинням. Щоправда, одягнений неабияк, та їй все одно не хотілося видавати єдину дочку за такого. Він їй не пара. Варвара – красива, яскрава, а цей!
— Якщо ти з ним поберешся, то мені на очі можеш більше взагалі ніколи не показуватися, — виставила дочці ультиматум жінка.
— Добре, — знизала плечима Варя, хоча вона не очікувала від матері іншої реакції.
Жанна Василівна використовувала цей прийом вже не вперше і не одного нареченого так відвадила. Варвара була дуже доброю і люблячою донькою. Ну, куди вона без мами? Не ображатиме ж вона рідну людину через якогось незнайомого чоловіка. А як розлучаться, то куди Варя піде? Звісно до мами. Загалом, Жанна Василівна сподівалася, що й цього разу донька правильно розставить пріоритети і виставить цього витрішкуватого за поріг, а сама трохи подується, пожуриться, та й заспокоїться.
Як би ж то. Майбутній зять допоміг Варварі зібрати деякі речі і відвіз перлиночу з рідного будинку казна-куди. Дочка тільки зупинилася на порозі, сумно глянула на маму і сказала:
— Мамо, я кохаю його. Не лізь до нас, будь ласка.
— Йди з моїх очей, невдячна, — остаточно засмутилася Жанна Василівна. Зачинила за молодими двері, сіла і замислилася — адже треба якось вирішувати цю проблему. Цей пройдисвіт образить Варю, як пити дати. Вона дівчинка довірлива, наївна. І що, що доросла вже? Для матері дитина і в п’ятдесят залишиться дитинкою. Хто ще подбає про доньку, як не мати?
А Варвара, теж безсовісна, адресу, де вони з витрішкуватим житимуть, сказати відмовилася. І в РАЦСі інформацію про дату реєстрації шлюбу всім підряд не роздають, як не вмовляй. Зателефонує донька раз на тиждень, спитає про здоров’я – от і вся подяка за витрачені на неї роки.
— Недобре мені, Варечко, — спробувала натиснути на жалість Жанна Василівна.
— Ми викличемо тобі лікаря, нікуди сама не йди.
Відгородилися, не хочуть бачитись, близько до себе не підпускають. Задурив Варварі голову цей Леонід, налаштував її проти єдиної рідної людини.
Два місяці Жанна Василівна не могла знайти собі спокою, намагаючись різними способами повернути Варю додому. Жінка перепробувала вже все, що тільки могла, та все марно — Варвара ніяк не хотіла йти на контакт. А коли ідеї закінчилися, на порозі з’явився – новоспечений зять.
— Здрастуйте, мамо.
Ввалився у чужу квартиру, як до себе додому, роззувся, кинув куртку на вішак, пройшов на кухню, сів за стіл, зчепив руки в замок і нахабно спитав:
– Борщ є?
У Жанни Василівни від такої поведінки і від обурення пропав дар мови. Стоїть у дверях, кліпає, і нічого не може сказати. А Леонід сидить собі спокійнісінько і чекає на відповідь. Довго чекав — хвилин п’ять, поки приголомшена жінка прийшла до тями.
— Який ще борщ? Як тобі тільки совісті вистачило прийти сюди? А ну геть звідси!
— Добре, — незворушно погодився Леонід. — Тільки якщо я зараз піду, ви більше не побачите свою доньку, і будь-які ваші контакти з нею будуть обірвані.
— Ти що вирішив мене шантажувати? – закипіла жінка.
— Так. Бо бачте, шановна мамо, ми чекаємо на поповнення в сім’ї, і Варі зараз дуже не легко, а ви її засмучуєте своїми витівками. Їй не можна хвилюватися, розумієте? А вона хвилюється. За вас переймається. Засмучується, що образила вас тим, що вийшла заміж без вашої згоди.
— А, то ви й розписалися вже?
— Так, ми розписалися, — спокійно зізнався Леонід. — І жили б щасливо, якби не ваше самолюбство.
— Самолюбство? — обурилася Жанна Василівна. — Це я егоїстка? Та я. Я.
— В тому то й справа, що ви займенник «я» ставите понад усе інше. «Я її виховувала. Я її годувала. Я сиділа біля неї ночами, міняла підгузки, я все своє життя їй, невдячній, присвятила, а навколо неї суцільні вороги, які хочуть скористатися плодами моїх зусиль». Так? Я нічого не пропустив? Я, я, я… Ви виховували людину, чи собаку, яка вам до старості віддано заглядатиме у вічі та приноситиме капці?
— Та, як ти…
— Смію, Жанно Василівно, смію. І, повірте, зроблю все, що від мене залежить, щоб захистити дружину від подальших ваших посягань на її незалежність. Я зараз піду, а ви сядьте та подумайте над своєю поведінкою. Вирішіть, що для вас важливіше – щастя та спокій доньки чи ваші власні амбіції. І не смійте дзвонити та скаржитися Вірі. Я теж, знаєте, ще той самолюб, й захищатиму своє до останнього. Я приїду завтра за відповіддю. Якщо ви не відчините мені двері, значить, добровільно і усвідомлено вирішили викреслити себе з нашого з Варею життя. Ну а якщо вам, мамо хочеться поваги та взаєморозуміння, і в перспективі побавитися з онуками, тоді ви зварите мені борщ. Я цю страву просто обожнюю, особливо з квасолею, а Варвара її готувати не вміє.
Леонід взувся, одягнувся й пішов, а Жанна Василівна поклала руку на голову і з’їхала вниз по стіні. Це ж просто нечувано — прийшов отак без запрошення, наговорив, що не матиму можливості спілкуватися з донькою. Та хто він взагалі такий, що таке собі дозволяє? Але з іншого боку! Он як за дочку заступається. Навіть від рідної матері захистити намагається, хоча з іншого боку проблеми ніякої немає, суцільна любов і турбота.
Жанна Василівна довго обмірковувала слова свого зятя. Він чоловік з характером — з таким краще не ворогувати. Але й поступитися йому ніяк не можна. Варвару, мабуть, він не ображає, раз вона додому не рветься і нишком від матері вийшла за нього заміж. А якщо він їй наговорив щось? Непроста людина цей Леонід.
За інгредієнтами для борщу Жанна Василівна прийшла до крамниці за півгодини до того, як вона мала зачинитися. Хоче борщу? Добре, буде йому борщ, якщо іншого способу підібратися до доньки все одно немає. Нехай поки що думає, що переміг, а далі буде видно, хто з них для Варвари важливіший – чужий чоловік чи рідна мати.
А Варя вирішила, що вибирати між рідною та коханою людиною – це блюзнірство. Так не можна. Їй вони обоє важливі – і мама, і чоловік. Вони хоч і дивляться один на одного косо, і кожен по-своєму намагається її захистити від іншого, однак ніхто з них не дозволяє собі виказувати щось відкрито, а це вже плюс. Поганий мир завжди кращий за добру війну. Вона чомусь була впевнена, що з появою в їхній родині дитини все стане на свої місця. Якщо, звичайно, мама з Леонідом не почнуть ділити ще й малюка. Від них можна очікувати, що завгодно.
Фото ілюстративне.
