Я поправила комірець своєї вовняної сукні й глянула у вікно ресторану. Вечірнє місто дихало вогкою прохолодою, але всередині було тепло, пахло смаженим м’ясом і трохи прянощами.
Навпроти мене сидів Ігор. Йому було за п’ятдесят, міцні плечі, руки людини, яка знає ціну праці. Зараз він керував логістичною фірмою, і це було видно з того, як чітко він розкладав прибори на столі.
Ми познайомилися в мережі, і я, навчена гірким досвідом, одразу виклала карти на стіл. Я не збиралася приховувати своє минуле.
Майже п’ятнадцять років я провела «на заробітках» — Італія, Польща, знову Італія. Знаєш, я найбільше боялася того самого зневажливого погляду, який часто зустрічала у чоловіків вдома. Того моменту, коли вони дізнаються, що ти роками мила чужу підлогу або доглядала за немічними старими.
«То кого ти там мила?» — зазвичай запитували вони з таким виразом, ніби я щойно зізналася у злочині. Наче прибирання — це щось брудне не тільки для рук, а й для душі, і я автоматично ставала людиною другого сорту.
Але Ігор був іншим. Коли я розповіла про свій шлях, він навпаки — ледь не з повагою кивнув. Його зацікавило не те, чиї тарілки я перемивала, а те, що я змогла на ці гроші побудувати.
— Ти молодець, Жанно, — сказав він тоді. — Сама підняла сина, сама дала йому освіту, ще й на житло заробила. Це викликає повагу.
Я тоді аж видихнула. Нарешті, подумала я, чоловік, який цінує працю, а не ставить себе вище за інших. І ось ми сиділи за столиком. Вечеря добігала кінця, розмова текла спокійно, поки він не поставив те саме запитання.
— Жанно, а квартира, в якій ти зараз мешкаєш, — це твоя власна? Ти її на себе оформила?
Він запитав це так буденно, ніби цікавився прогнозом погоди. Я на мить завагалася, тримаючи келих у руці.
— Моя, — відповіла я. — Викупила ще вісім років тому. Зараз там ремонт закінчила, син приїжджає, але здебільшого я там сама. А що таке?
Ігор відклав ніж і виделку, витер серветкою губи. Його погляд став зосередженим, як у людини, що проводить інвентаризацію на складі.
— Я просто люблю знати, з чим маю справу. У нашому віці немає сенсу витрачати місяці на порожні балачки. Дивись, у мене свій бізнес, квартира. Живу сам, донька вже доросла. Мені не потрібні чиїсь борги чи проблеми. Тому я одразу запитую про майно. Я розглядаю жінок тільки з власним житлом. А ще краще — якщо є дача.
Я трохи здивувалася такій прямолінійності.
— Дача? Навіщо тобі моя дача, якщо у тебе є квартира? Ти ж казав, що ти міська людина, любиш комфорт і логістику.
Ігор злегка нахилився до мене, його голос звучав дуже розсудливо, як у вчителя математики.
— Послухай, Жанно, я вже був одружений. Знаю, як це, коли жінка приходить на твою територію. Починається: «це крісло не тут», «ці штори мені не подобаються». Я не хочу більше ділити свій особистий простір. Я звик до свого порядку в квартирі.
— То як ти бачиш наші стосунки? — я відчула, як цікавість починає переважати над легким роздратуванням.
— Гостьовий варіант. Або життя на дві адреси. Тиждень у мене, тиждень у тебе. Якщо посварилися чи просто втомилися — кожен роз’їхався по своїх кутах. Це чесно. Ти не почуваєшся зобов’язаною, я не почуваюся обмеженим. Ніяких спільних каструль і суперечок через тюль.
— З квартирою зрозуміло, — кивнула я, відпиваючи вино. — А дача тут до чого?
— О, дача — це окрема тема, — Ігор усміхнувся, і в його очах з’явився блиск. — Я свою продав років п’ять тому. Забагато було мороки: то дах, то паркан. Але влітку тягне на природу. Хочеться приїхати в п’ятницю ввечері, розпалити мангал, сходити в сауну. Просто посидіти на веранді.
— Тобто ти хочеш відпочивати на дачі, але не хочеш її купувати чи утримувати? — я запитала це прямо, без натяків.
— Ну чому ж так грубо? — він розвів руками. — Я можу допомогти. Якщо треба щось підправити, цвях забити чи м’ясо посмажити — я зроблю. Руки в мене з правильного місця ростуть. Але вкладатися в будівництво з нуля я не буду. Мені важливо, щоб інфраструктура вже була. Щоб не треба було думати, де взяти воду чи як латати дах. Хочу приїхати до коханої жінки на все готове і просто насолодитися моментом. Це питання якості життя.
Я мовчала. Перед очима пропливли мої роки в Італії. Я згадала, як ціною неймовірних зусиль купувала ту ділянку біля річки.
Як власноруч фарбувала паркан, бо найняти майстрів було дорого. Як домовлялася з сусідами про спільну свердловину, як вибирала кожен саджанець яблуні, щоб вони колись зацвіли для мене.
Я пам’ятала кожну євроцентикову монету, яку відкладала, відмовляючи собі навіть у зайвій чашці кави, щоб цей будиночок став моїм місцем сили.
— Знаєш, Ігоре, — тихо промовила я. — Дача — це не тільки шашлик у п’ятницю. Це бур’яни, які треба полоти щотижня. Це дах, який може потекти після першої ж зливи. Це постійні витрати. Це робота, яка ніколи не закінчується.
— Ну, я ж і кажу — я допоможу, — повторив він. — Але я не хочу цим жити. Приїхав, відпочив, поїхав. Хіба це погано для нас обох? Ти не одна, і мені приємно.
— Це зручно, — я подивилася йому прямо в очі. — Для тебе. Ти шукаєш жінку у якої вже все сформовано. Тобі не потрібен спільні турботи. Тобі потрібен комфортний майданчик для вихідних із приємним бонусом у вигляді мене.
— Навіщо ти згущуєш фарби? — зітхнув він. — Я просто шукаю рівню. Жінка в нашому віці без власного житла — це або інфантильна особа, або та, що не вміє організувати життя. Значить, у неї проблеми. А я не хочу розбиратися з чужими проблемами. Своїх вистачає. Мені потрібна легкість у стосунках.
— Легкість… — повторила я. І в цей момент мене пробрало на сміх. Не гучний, не істеричний, а такий щирий, від якого стає холодно в грудях.
— Що смішного? — він насупився.
— Пробач, — я витерла сльозинку. — Просто уявила, як ти приїжджаєш до мене на дачу в п’ятницю. А там паркан облупився, насос у колодязі згорів, і трава по пояс. Ти ж казав: «допомагати готовий». Але чи готовий ти стати робітником на всі вихідні замість того, щоб сидіти на веранді з вином?
— Я ж уточнив: якщо треба — зроблю. Але перетворюватися на наймита не збираюся. На дачу приїжджають відпочивати разом.
— Ось бачиш, — я поклала свою частину рахунку на стіл. — Ти хочеш користуватися тим, що створено моєю важкою працею. Моя територія, мій сад, мій будиночок — ти сприймаєш це як готовий сервіс. А що пропонуєш натомість? Свою присутність? Це, звісно, чудово, але я теж шукаю рівного чоловіка.
— А в чому я тобі не рівня? — Ігор аж випрямився. — Я непогано виглядаю, заробляю, маю машину, квартиру. Що ще треба?
— Тобі бракує щедрості, Ігоре. Не грошей, а саме внутрішньої щедрості. Ти починаєш знайомство з умов і перевірки майна, ніби купуєш вживане авто. «Без дачі не розглядаю» — це звучить як вимога до посагу сто років тому. Але зараз інший час. Я працювала все життя не для того, щоб стати зручним варіантом для чиїхось п’ятничних планів.
Я покликала офіціанта.
— Дякую тобі за щирість, Ігоре. Вона справді допомогла мені не витрачати час. Але я не твій варіант.
— І чому ж? — він здавався щиро здивованим. — Я ж пропоную ідеальні умови: ніхто нікому не заважає, кожен при своєму.
— Тому що мені не потрібен «гість на шашлики», який вважає, що наявність у мене сауни — це обов’язкова умова для симпатії. Я хочу чоловіка, який скаже: «Жанно, давай щось зробимо разом». Або просто приїде, бо скучив за мною, а не за моєю верандою. Ти — споживач. Ти хочеш підключитися до готової системи, нічого не створюючи.
Ігор подивився на мене розгублено. Він справді вірив, що пропонує вигідну угоду. Він навіть не заперечив, коли я розплатилася за свою вечерю — практичність у нього була понад усе, і навіщо платити за жінку, яка не підходить під критерії?
— Дурниці, — кинув він, коли я вже вставала. — Ти відмовляєшся від стабільного і зрозумілого чоловіка. Потім пошкодуєш.
— Можливо, — м’яко всміхнулася я. — Але зате моя дача залишиться місцем мого відпочинку, а не обслуговуванням твого комфорту.
Я вийшла з ресторану і викликала таксі. Думала про те, що мати рівного партнера — це нормально. Але перетворювати жінку на додаток до її квадратних метрів і садових грядок — це вже занадто.
Можливо, він знайде ту, кому дуже самотньо і хто буде рада будь-якому чоловікові на веранді раз на тиждень. Кожен обирає своє. А ви б погодилися на такий гостьовий шлюб?
