Жанна сиділа на краєчку дивана, стискаючи в руках старий мобільний телефон. Вона дивилася, як Дмитро закидає у велику шкіряну сумку свої речі: бавовняні сорочки, дорогий одеколон, папки з документами. Він збирався у чергове відрядження. У квартирі пахло свіжим ремонтом, дорогою фарбою та ламінатом, який вони поклали лише місяць тому.
– Жанно, ти знову за своє? – Дмитро застебнув блискавку на сумці й глянув на її ноги. – Я ж сказав, купимо тобі взуття, коли повернуся. Зараз усі вільні кошти в обороті. Ти ж знаєш, який зараз ринок. Кожна копійка має працювати.
– Дімо, цим туфлям чотири роки, – тихо відповіла вона, не піднімаючи очей. – У них підошва відходить. Я вчора в садочку ледь не перечепилася перед батьками. Соромно.
Дмитро підійшов до дзеркала, поправив комір піджака, який сидів на ньому ідеально.
– Соромно — це коли в бізнесі партнер бачить тебе в дешевому лахах. А ти працюєш з дітьми. Їм байдуже, що у тебе на ногах. Головне, щоб діти були нагодовані й під наглядом. Ти ж у нас ідеальна вихователька, тебе всі люблять. Потерпи. От приїду, виберемо тобі щось. Може, навіть на розпродаж знайдемо щось
Він поцілував її у щоку — формально, як ставлять печатку на документі — і вийшов, грюкнувши важкими вхідними дверима. Жанна залишилася в тиші їхньої просторої, але якоїсь холодної квартири. Вона пам’ятала, як вони переїжджали сюди. Як вона сама малювала ескізи, де має стояти кожен стілець, як підбирала відтінки шпалер, щоб вони тішили око. Дмитро тоді лише кивав: «Роби, як знаєш, ти ж у нас дизайнер у душі». А потім, коли приходили його друзі чи колеги, він по-господарськи обводив рукою вітальню і казав: «Ну, як вам? Сам усе планував, кожну дрібницю контролював. Люблю, коли все по-чоловічому, надійно».
Жанна в такі моменти йшла на кухню, щоб ніхто не бачив її обличчя. Вона звикла мовчати. Її так навчили вдома: не виносити сміття з хати, не суперечити чоловікові, бути за ним, як за стіною. Наступного дня зателефонувала Ліда, її старша сестра.
– Ти вдома? Я заскочу на хвилинку, передам тобі дещо від батька.
Ліда прийшла енергійна, з мокрою від дощу парасолею. Вона кинула погляд на Жанну, яка стояла в розтягнутому светрі з гулькою на голові.
– Господи, Жанно, на кого ти схожа? Де твоя косметика? Де ті сукні, що ти колись носила? Ти ж була першою красунею на курсі.
– Діма каже, що в дитсадку це недоречно, – Жанна поставила чайник на плиту. – Мовляв, треба бути скромною, подавати приклад дітям. І взагалі, зараз не до обновок. Ми збираємо на нову техніку для дому.
– На яку техніку? – Ліда обурено сплеснула руками. – Він собі купив новий телефон за такі гроші, що можна було пів магазину одягу винести. А ти в цьому ходиш? Жанно, схаменися. Мати так само все життя татові в рота заглядала. І що? Він зараз з молодою жінкою живе, а про маму тільки на річницю згадує.
Жанна мовчала. Вона знала, що Ліда права, але всередині все заціпеніло. Кожна така розмова була як крейдою по склу.
– Ти пам’ятаєш, як це сталося тоді на дачі? – голос Ліди став тихішим, але жорсткішим. – Дмитро ж міг найняти машину з вантажниками, щоб той старий мотлох вивезти. Але ні, він вирішив зекономити. А ти тягала ті мішки, бо він сказав, що «робота не важка». І коли ти ввечері впала, він навіть не одразу відреагував. Казав, що ти просто перевтомилася. Жанно, через його жадібність у нас тепер немає племінника. Йому було б уже чотири роки. Ти хоч собі в цьому зізнайся.
– Годі, Лідо. Будь ласка, – Жанна відвернулася до вікна. – Що я маю зробити? Піти? Куди? Батько в малосімейку не пустить, він чітко сказав: ви дорослі, вирішуйте самі. До тебе? У вас і так повернутися ніде у двокімнатній. У село? Там хата стоїть пусткою, ні світла, нічого.
– Можна зняти житло. Можна знайти вихід, – Ліда підійшла і поклала руку їй на плече. – Але ти все чогось чекаєш. Ти ніколи не думала, що можеш і не дочекатися, коли в нього на тебе знайдеться якась крихта?
Дмитро повернувся з відрядження у піднесеному настрої. У суботу він потягнув Жанну по магазинах.
– Дивись, яка кухня, – він тицяв пальцем у зразки з італійського мармуру. – Оце рівень. Оце я розумію — річ. Беремо. Гроші є, бізнес пішов угору. Треба, щоб усе було на вищому рівні.
Жанна ходила за ним, як тінь. Їй було байдуже до мармуру. Її ноги гули в тісних туфлях, а в голові шуміло. Вони зайшли в супермаркет перед поверненням додому.
– О, сьогодні ж колега зайде, – згадав Дмитро. – Треба вечерю організувати. Купи м’яса, овочів, зроби щось своє фірмове.
Жанна зупинилася біля вітрини з цукерками. Вона дивилася на яскраві обгортки і її рука автоматично потягнулася до зефіру.
– Правильно – Дмитро схвально кивнув головою. – Але краще буде якщо ти щось спечеш. Це ж просто цукор і какао. Навіщо переплачувати? Ми зараз кухню купуємо, кожна тисяча на рахунку.
Він пішов до іншого ряду, а Жанна ще довго стояла біля вітрини і вдихала аромат какао.
Будні в садочку були її єдиним порятунком. Там вона не була «дружиною Дмитра», яка має економити на собі. Там вона була Жанною Михайлівною.
– Жанно Михайлівно, а чому в сонечка крапочки чорні? – питав маленький хлопчик, смикаючи її за край спідниці.
– Бо воно хотіло бути схожим на зоряне небо, – посміхалася вона, присідаючи до нього. – Кожна крапочка — це маленька зірочка, яка вирішила залишитися на землі.
Батьки дітей часто підходили до неї за порадами.
– Ви знаєте, наш Артем вдома такий неслухняний став, нікого не слухає. А у вас — золота дитина. Як ви це робите?
– Я просто розмовляю з ним як з дорослим, – відповідала Жанна. – Діти все розуміють.
Вона вигадувала казки на ходу і записувала ці історії в старий зошит, який ховала від Дмитра. Він би назвав це «витратою паперу та часу».
Все змінилося після планового огляду. Жанна відчувала слабкість уже кілька місяців, але списувала це на втому. Коли вона повернулася з результатами, Дмитро навіть не відірвався від ноутбука.
– Тобі треба лягти в лікарню? – він нарешті глянув на неї. – Ти уявляєш, скільки це зараз коштує? Приватні клініки — це грабіж. Державні — жах. Чому саме зараз, коли я вклав усе в товар?
Жанна сіла на стілець, не знімаючи куртки.
– Дімо, це серйозно. Треба обстеження, курс процедур.
– Нехай твій батько продає ту хату в селі, – різко сказав він. – Він її тримає «на пам’ять», а тут жива людина допомоги потребує. Чому я маю один усе тягнути? Хай теж долучається.
У лікарні було тихо. Жанна лежала в палаті, дивлячись на білу стелю. Ліда приходила щодня. Вона приносила фрукти, чисту білизну і зошити.
– Пиши, Жанно. Це тебе відволікає, – казала сестра. – Знаєш, я зустріла Андрія. Пам’ятаєш його? Того хлопця з нашого двору, який за тобою хвостиком ходив. Він зараз велика людина, працює в юридичній компанії. Питав про тебе. Дуже засмутився, коли дізнався, що ти тут.
Жанна ледь помітно посміхнулася. Андрій. Вона пам’ятала, як він обіцяв захищати її від усіх бід. Тоді це здавалося дитячою грою.
Дмитро з’являвся рідко. Він завжди поспішав, розмовляв по телефону в коридорі, а коли заходив у палату, починав рахувати витрати.
– Ти знаєш, скільки я сьогодні віддав за твої ліки? Це просто нереально. Бізнес стоїть, я бігаю між офісом і тобою. Ти маєш швидше одужувати, Жанно. Так не може тривати вічно.
Якось він прийшов пізніше, ніж зазвичай. Був похмурий, роздратований.
– Батько твій — впертий старий. Каже, що хата не продається. Що це єдине, що залишилося від мами. А ти тут лежиш, і гроші просто випаровуються. Ліда теж хороша — тільки поради дає, а фінансово не допомагає.
Жанна дивилася на нього і не впізнавала цю людину. Хоча ні, вона впізнавала. Це був той самий Дмитро, який вважав її старі туфлі нормою.
– Я хочу вийти на роботу, – сказала вона одного ранку лікарю.
– Вам не можна. Потрібен спокій, догляд.
Але Жанна наполягла. Вона повернулася в дитсадок. Діти обступили її, кричали, обіймали. Це був єдиний момент, коли вона відчувала себе живою. Але вистачило її лише на тиждень. Слабкість накотилася такою хвилею, що вона ледь не втратила свідомість прямо під час заняття.
Знову лікарняне ліжко. Знову біла стеля. Дмитро тепер приходив і мовчав. Його дратувала ця ситуація. Його дратувало, що він не може контролювати цей процес.
– Ліда каже, що ти зовсім нічого не їси, – сказав він одного вечора. – Тобі треба сили.
Жанна не відповідала. Вона була в іншому місці. Там, де маленьке біляве хлопчатко бігло по зеленій траві. Воно сміялося, простягало до неї руки. Жанні здавалося, що вона відчуває запах трави, хоча в палаті пахло лише хлоркою та ліками.
Вона почала бачити це все частіше. Їй було легко. Там не було рахунків, не було суперечок про гроші, не було сорому за старе взуття. Була лише тиша і це маленьке сонечко, яке кликало її за собою.
У п’ятницю ввечері Дмитро прийшов з невеликим пакунком. Він виглядав трохи ніяково. Сів поруч, поклав пакунок на тумбочку.
– Знаєш, Жанно… Я тут подумав. Ти тоді хотіла… Ну, пам’ятаєш, у магазині.
Він розірвав папір. Це була гора різних шоколадних цукерок.
– Ось. Купив. Їж, скільки хочеш. Гроші — то таке, заробимо ще. Ти тільки давай, вставай уже.
Він дивився на неї, чекаючи на реакцію. Чекав, що вона здивується, посміхнеться, подякує. Але Жанна не ворухнулася. Її обличчя було спокійним, майже розгладженим. Вона дивилася кудись повз нього, на вікно, за яким заходило сонце.
– Жанно? Ти чуєш? Вони шоколадні.
Він торкнувся її руки. Вона була холодною. Дмитро здригнувся, але не відпустив.
За вікном проїхала машина, десь у коридорі хтось голосно розмовляв, брязкаючи ключами. Дмитро сидів у сутінках палати, стискаючи холодні пальці дружини, а поруч виблискували золотом обгортки, наче зорі, що зійшли з неба і вирішили залишитися тут назавжди.
Як ви вважаєте, коли в житті настає пізно для змін?
