fbpx

Женя пішла від чоловіка, бо вони зі свекром влаштували в хаті казна-що. В такій атмосфері дитину ростити було просто неможливо

Скільки разів треба прощати людину? А скільки дорогу серцю людину? Я особисто вважаю, що якщо помилка повторюється, то й прощати не варто. У мене наочний приклад перед очима, як безмірна доброта та всепрощення не призвели до сяйва німбу над головою, а до проблем зі здоров’ям.

Отож, моя подруга, розумниця і красуня, з дитинства була слухняною дівчинкою – слухалася батьків, вихователів, вчителів, старших.

Я з нею дружила, бо з нею дружити легко – посварилися на кольорі плаття для ляльки, а вона на наступний день все одно приходить бавитися, наче нічого й не було. Пробачення я у неї не просила, бо й в голову не приходило.

Коли стали старші, то так само з нею було зручно – ні з чим не сперечається, а, коли на чомусь посваримося, то вона приходить і робить вигляд, що нічого не сталося.

І шлюб її був таким самим – вона любила, а чоловік робив, що хотів.

– Женю, – казала їй я, – ти хоч характер якийсь маєш? Ну як ти так дозволяєш з собою?

– Я його люблю, – казала вона, – А, коли любиш, то дуже багато пробачаєш.

– Я теж люблю, але не дозволяю з собою так чинити!, – говорила їй я.

– Ти насамперед любиш себе, Віто, а вже потім когось іншого, – в її словах я чула слабкий докір.

Я задумалася… Може, я справді самозакохана? А вона – це приклад люблячої дружини і матері?

Проте, Женя пішла від чоловіка, бо вони зі свекром влаштували в хаті казна-що. В такій атмосфері дитину ростити було просто неможливо: недопалок впаде на диван чи привидиться свекрові хто і вже бігає грозячи усім.

Женя пішла жити з сином до матері, звичайно, їй було важко, адже така тендітна жінка мала працювати на чотири особи.

Так, так, вона забезпечувала і чоловіка, і його батька! Приносила їм їсти, прибирала і просила покинути згубну звичку.

А сина як вона вже любила! Не передати словами! Те, що її дитина по стінах малює та їй грубить, то вона вважала підлітковим віком.

– Вік такий… Що мені стіни шкода? Переросте…

Але Дмитрик не переріс, а почав у мами з сумки тягати, далі до бабусиної зазирати. Бабуся пробувала онука виховувати, але тут Женя розгортала крила та захищала сина.

– Мамо, я тобі все віддам… У нього просто така гіперкомпенсація, він у мене без тата росте, мій бідний синочок…

Синочок не хотів вчитися ні в школі, ні в училищі, куди його ледве запхали. Навіщо вчитися, коли можна цілими днями сидіти в віртуальному світі? Мама прибере, нагодує і ще й грошей дасть на забаганки.
Собі Женя недавно зробила найцінніший дарунок за все своє життя – купила візочок на колесах.

З ним жінці легше їхати на базар аби купити продукти. Здоров’я її вже підводить, а що хотіти, сімдесят років, то ж уже й я вік відчуваю.

Тепер вона годує лише чоловіка, який попри свій спосіб життя має просто кінське здоров’я!

Син все ще живе з нею. Робив кілька спроб знайти собі жінку, але швидко вертався до матері, бо жінки всі чомусь хотіли грошей, щоб утримувати родину.

Женя важко зітхала.

– Чому мені Бог не дав щастя? То вже хай, але ж дитині моїй не дати доброї долі? І так з таким батьком ріс, не мав всього що хотів… Отака доля нещаслива.

А я вже й не знаю, що їй сказати, бо до чого тут доля, якщо все життя прощати і прощати, любити безрозмірно, опікувати і все дозволяти? Що з того вийшло? Я не кажу, що мені зараз дуже солодко, є й непорозуміння з дітьми й з чоловіком, але ж я себе кращу навіть фізично почуваю, ніж вона. А ви як вважаєте: чи то така любов материнська у неї чи просто в людини такий характер і вона нічого в житті не могла змінити?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page