Я завжди переживала аби моя донька не принесла в подолку, я вже її так настановляла аби вона дивилася на хлопця і голову мала, а не отак, як то тепер – лиш моргнув і вже побігла до нього.
Тому, коли вона нас з Сергієм познайомила, то я була приємно вражена, що хлопець вміє поводитися з батьками, що я бачу з ким вона йде на прогулянку, вчасно її приводить, квіти мені дарує, з чоловіком має теж тему до розмови.
Та я сама, зізнаюся, просила аби донька пришвидшила той процес одруження, бо ж вона вже тоді мала двадцять вісім років, то вже пора.
І ось одного разу, вона мені й каже, що вона при надії, я тоді так зраділа. Чоловік бурчав, що так не годиться, бо спочатку чоловік має женитися, але я йому сказала, що ми як оженилися?
– Себе згадай, Любомире, – кажу йому, – а тоді вже на зятя кивай. Нічого все буде добре, нам тепер головне доньку не хвилювати!
І ось стали ми вже чекати, що Сергій скаже на те, що пора женитися. А він якось так оминає ту тему, ходити до нас ходить, а от про одруження й пів слова.
Бачу, що донька вже вся розхвилювалася, ми теж з чоловіком сну не маємо, думки на голову різні находять.
Один Сергій спокійний та радий.
– Добре, що буде дитина, – каже він, – Я дітей хочу.
– То яке буде дитина прізвище мати, – вже не витримую я.
– Та моє, просто я зараз трохи маю матеріальні труднощі і не хочу вас у це вплутувати.
– Та що ти, – каже чоловік, – ти нам як рідний майже, то вже кажи, що там у тебе.
А той і давай розказувати, що вже має на приміті житло, хоче купити, але йому не вистачає кілька тисяч, щоб купити за один раз, бо він на оті виплати не має терпцю, а позику брати не хоче.
Чоловік мій нахмурився і нічого не пропонує йому, а я ж знаю, що у нас якраз така сума є! Я його вбік. А він наче нічого не помічає, тільки так поспівчував Сергію і все.
– Ти що, щастя доньки не хочеш, – питаю я його?, – Ти ж хочеш аби вона заміж вийшла і в квартирі новій жила?
– Хочу, Марино, – каже він мені, – Але щось тут не чисто!
Ми тут вже з донькою з обох боків до нього – чи він хоче доньку заміж видати та онука мати в законному шлюбі, чи він буде ті пару тисяч тиснути та провітрювати в банці?
Та й Сергій так само казав, що все йде в родину і він нікуди не дінеться, головне ж, щоб вони мали де жити.
Переговорили ми ще раз і вже чоловік погодився, що дасть гроші і вже всі ми зітхнули з полегкістю. Сергій приходить раденький, приносить Вірі фрукти, про дитячу думають та на батька поглядають.
– Сергію, – каже Любомир, – Я завтра даю тобі гроші, тому бери свої та підемо купувати квартиру.
Той погодився, чоловік мій пішов на зустріч і вернувся звідти геть сірий. Сергій прийшов на зустріч, але почав крутити то одне, то інше.
– Та нікуди я не пропаду, а Віра буде спокійніша, – каже йому.
– Як не пропадеш, то не пропадеш і без моєї суми, – крутнувся Любомир і додому.
І отак ми зятя втратили. Ще довго ми на батька око мали, бо ж дитина он росте, хто на ноги ставитиме. Аж поки не прочитали про цього Сергія в хроніці, добре він крутив жінками і хоч одна мудра попалася та його на чисту воду вивела. Тепер ми Любомира перепрошуємо, бо самі не розуміли, що то з нами таке було. А ви б що робили на нашому місці, коли ось так припирає – звичайно, що б погодилися на такі умови, правда ж?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота