fbpx

Жінка була молодша за батька, невисока і приємна на вигляд. Але Людмилу вразило те, що вона була одягнена в мамин халат і хустину. Батько розгубився, а жінка взяла відра, сказала: «Ну, поговоріть тут» і пішла до хати. Та не встигла вона переступити через поріг, як Людмила почала батькові докоряти, чому він не сказав їй про мачуху і чому вона вже носить мамин одяг

Людмила їхала в автобусі й дивилась у вікно, за яким пролітали знайомі й водночас незнайомі краєвиди. Уже другий день вона їде додому. Ось-ось ступить на рідну землю і побачить батька, який сам залишився після того, як не стало матері. Недобре робиться, як згадає… Ще б жити мамі, та й жити. Нещодавно ж тільки 60 виповнилося. Людмила і свою провину відчувала. Вона пригадала, як мама просила її не їхати світ за очі. Адже скрізь є робота. Ближче можна було б влаштуватися. «Вийдеш заміж, – казала вона, – додому тебе не діждешся. Навіщо ж я ростила тебе – щоб віддати чужим людям?..» Тільки тепер розуміє Людмила, як це важко – не бачити своєї дитини, її донька теж незабаром стане дорослою. А що, як і вона майне кудись? Що тоді робити?..

Брат Людмили знайшов дружину у місті, там і живе. Хоч не так і далеко від батьківської оселі, але ж невістка не любить село і землю. Їй усе курорти й море. А в селі – город, худоба, сад. Мама з батьком спину гнули, щоб усе було до ладу. Ось тепер і господарюй, тату…

За матеріалами – “Уют”.

Пригадала Людмила, як після поминального обіду на дев’ять днів вона мовила крізь сльози біля маминого портрета:

– Матусю, як же нам і татові тепер жити?

А брат тоді сказав:

– Одружитися татові треба. Сам не потягне господарства…

– Тільки ж без дітей беріть, тату, а то піде все добро, яке надбали, за вітром, – додала Людмила. А батько лише сумно подивився на неї й ледве вимовив:

– То беріть усе, що вам треба, чи я на базар його понесу?

– Та не треба нам нічого, тату, все є, – зніяковіли діти…

Від автобуса Людмила майже підбігцем поспішала, плануючи, що можна буде зробити за вихідні. Та коли підійшла до двору, здивувалася – було прибрано, деревця побілені й навіть хвіртка пофарбована. У дворі теж усе було до ладу, як і при мамі, навіть квіти обсапані.

У погребі були відчинені двері, і звідти чулися голоси: один належав батькові, другий – жіночий. Тихенько зійшла вниз. Батько набирав буряки у мішок і стояв спиною до дверей, тому й не побачив доньку. А жінка картоплю у відра брала. Вона першою помітила гостю, привіталася. Батько саме щось голосно розповідав, тому нічого не помітив.

– Доброго здоров’я, тату! – голосніше гукнула Людмила. Той повернувся і навіть зніяковів:

– Доброго здоров’я і тобі, доню!

Жінка була молодша за батька, невисока і приємна на вигляд. Але Людмилу вразило те, що вона була одягнена в мамин халат і хустину. Батько розгубився, а жінка взяла відра, сказала: «Ну, поговоріть тут» і пішла до хати. Та не встигла вона переступити через поріг, як Людмила почала батькові докоряти, чому він не сказав їй про мачуху і чому вона вже носить мамин одяг.

– Швидко призвичаїлася, перебере все. Чи ви вже давно її привели? – допитувалася донька.

– Та ні, тижнів три тому. Кума порадила, бо набридло їй бігати мені допомагати. Це її далека родичка, вдова. У неї двоє дорослих дітей. Син живе окремо, донька – студентка.

– От вона дітям і перетягне наше добро, – казала Людмила.

– Та що ти таке кажеш?! Олена – хороша людина, у неї є своя хата і господарство, там матір її живе, – заступався батько за нову дружину.

Вони б іще довго сперечалися, якби на порозі не з’явилась Олена, вбрана у чистий одяг, із пакетом у руках:

– Не сваріться, йдіть у хату, а то люди почують, а я до своїх навідаюся. А якщо Марина прийде, то нехай іде до мене. Я вашого нічого не взяла.

І жінка дістала з пакета свої речі – халат, капці, гаманець і гребінець, щоб показати. Батько швиденько піднявся східцями, забувши про буряки.

– Та куди ж ти, почекай! Я з тобою! – потім повернувся до доньки. – Добилася свого?! То вона мамин старий одяг до корови одягала. Господарюй сама, мені нічого не потрібно, – і згорблений пошкандибав услід за Оленою.

Людмила закам’яніла: оце так наробила! Поволі піднялася східцями, зайшла до хати. Мамин портрет був на місці. Вона сумними очима дивилася на доньку й ніби промовляла: «Що ж ти наробила, доню? Батько старий уже, йому важко. І обізватись немає до кого. А якщо занедужає? А їсти зварити? Він же не робив цього ніколи. Мене ж уже не повернути…» Люда витерла сльозу і вийшла на веранду.

Вхопила швидко велосипед і, натискаючи на педалі, поспішила навздогін батькові та Олені. Побачила їх уже за селом, круто розвернула велосипед перед ними, зістрибнула на землю і схвильовано попросила:

– Вибачте мені, будь ласка, я не подумала, а тепер каюся. Повертайтеся додому, дуже прошу вас.

Та зніяковіло знизала плечима: тобі, мовляв, вирішувати. Люда благально дивилася на них. Нарешті батько легенько повернув за плечі Олену, й вони пішли назад. Людмила трохи пройшла з ними, а потім, зітхнувши, тихо промовила:

– Я до мами, – і, сівши на велосипед, поїхала у село.

Велосипед залишила біля тину, а сама поміж пішла до горбочка землі, який навіки сховав найріднішу людину. Здивуванню її не було меж, бо й тут була чистота: не просто прибрано, а висаджено майже всі сорти квітів із маминого квітника. Батько цього зробити не міг, бо ніколи не переймався квітами. Хто ж тоді, невже мачуха?..

Людмила довго сиділа, припавши до хреста, сльози текли струмками, а вона їх і не витирала. За плечима почула чиїсь кроки. До неї наближалася невисока дівчина у джинсах і легенькій курточці. Її обличчя здалося знайомим. Невже це Марина, донька Олени? Дівчина обізвалася першою:

– А ви – Люда? Я вас по фотографії впізнала. Ми чекали вас на Проводи. Тато ваш казав, що мама любила ось ці квіти, тож я їх і купила.

І Марина дістала з пакета маленький кошик із братками, які ясними личками дивилися на обох.

– Ми також дуже журилися, коли не стало мого тата, – співчутливо мовила дівчина. – Та час все втихомирить. Ось посадимо квіти, і тут буде веселіше. Мама ваша побачить із неба, й буде їй приємно…

Поволі в серці Люди танув лід… Тепла хвиля залила єство. Добра дитина у мачухи, то, мабуть, добра й вона сама… А Марина тим часом помила руки і запитала Людмилу:

– А чи правда, що ці квіти називають ще братиками й сестричками?

– Правда, сестро, спасибі тобі, люба, – підтвердила та обійняла дівчину.

Додому поверталися ніби нічого й не сталося, і, як і мама колись, мовила докірливо: «Чого так забарилися, вечеря холоне».

А Людмила підійшла до батька, обійняла його за плечі:

– Я помилялася, тату. Вони хороші люди. Дякувати Богу, що трапилися такі. Вам буде легше, а мені – спокійніше. Ходімо вечеряти.

Автор – Валентина Кунденко.

«Погляд часу» №6- 06.02.2020.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

You cannot copy content of this page