— Мамо, ти вдома? — голосно запитала Марійка, скидаючи туфлі біля порога. Відповіддю їй була тиша. — Напевно, пішла в магазин. Як невчасно!
Дівчина, навіть не знявши куртку, попрямувала до батьківської спальні. Вона точно знала, що саме там, у верхній шухляді столу, зберігаються всі документи, а їй терміново знадобилося її свідоцтво про народження.
— Та де ж воно? — бурмотіла вона, перебираючи папери. Нарешті, документ був знайдений. — Так, стоп, а це що?
Свідоцтво, але не про народження.
Найдивнішим було те, що на аркуші паперу були написані її дані! І судячи з них, Марія не прожила і семи років.
— Що за нісенітниця? Це не може бути правдою! Я жива і здорова, тримаю цей дивний папірець в руках!
І тут погляд дівчини зупинився на ще одному документі.
Свідоцтво про усиновлення (удочеріння).
— Я вже нічого не розумію!
Марійка забула, що її чекають. Вона сиділа і мовчки розглядала знайдені папери. А ще вона дещо згадувала. Тоді їй було років зо три. Вони всією сім’єю вперше вирушили в гості до бабусі. Та жила в сусідній області, в маленькому селі з мальовничою назвою Малинівка.
Дівчина пам’ятала, як підбігла до тоді ще незнайомої жінки, яку мама представила, як бабусю і простягнула до неї свої маленькі ручки. Пам’ятала, як старенька відсахнулася і з неприхованим роздратуванням заявила, щоб вони забиралися геть. А наостанок ще й пробурмотіла, що вона її ніколи своєю не визнає.
— Марійко? Що ти робиш?
Жінка була здивована поведінкою доньки. Та сиділа на підлозі, в куртці, і порожнім поглядом дивилася на розкидані аркуші паперу. Ніна підняла найближчий і одразу ж зрозуміла, що це таке. Схоже, найголовніший секрет її сім’ї сьогодні був розкритий.
— Марієчко? Давай поговоримо?
— Про що? Про те, що ви мене удочерили? — аж надто спокійно промовила дівчина, відмовляючись дивитися на матір. — Та я вже доросла і зможу це пережити. Просто цікаво, чому ви раніше мені не розповіли? І чому назвали ім’ям своєї доньки?
— Нам з Юрком було дуже складно пережити те, що сталося, — ковтнувши, промовила жінка. — Ми були на межі розлучення. Дітей у мене більше не могло бути і наш психолог, до якого ми звернулися з метою врятувати сім’ю, порадила нам взяти дитину з дитячого будинку. Нам був потрібен хтось, хто зможе знову нас об’єднати.
— Це не пояснює зміну мого імені, — сухо додала Марія. Вона хотіла встати з підлоги, але ноги її не тримали.
А руку матері, яку вона простягла, щоб допомогти донці, дівчина воліла відкинути.
— Нам здалося це найкращим варіантом. Ми так сумували за нашою донькою, — сумно сказала Ніна, не помічаючи, як важко від цих слів Марійці. — А ти була така схожа на не.
— Коли ти заставляла мене ходити на танці, хоча я їх не могла терпіти, це теж був дзвіночок з минулого?
— Марійка любила танцювати, — очі жінки затуманилися від спогадів. — Коли вона чула музику, будь-яку, навіть з реклами, вона починала пританцьовувати.
— Дай вгадаю, а ще вона обожнювала малювати, — Марійка згадала свої спроби в художній школі. Та вона навіть дерево красиво намалювати не могла, а мама вимагала результатів.
— Так. У нас в старій квартирі були розмальовані нею геть усі стіни.
— Рожеві сукні, від яких мене відвертало, довге волосся, яке мені не можна було підстригати. Це все від неї?
— А що в цьому поганого? — Ніна здивовано дивилася на дочку. — Всі дівчатка люблять сукні і рожевий колір.
— Не всі, мамо, не всі. Я їх не любила! І сто разів тобі про це говорила. Але ти тільки відмахувалася!
— Ми тебе виховали, дали чудову освіту, — жінка трохи розізлилася. — До чого зараз ці закиди? Так, я трохи перегнула палицю, намагаючись через тебе відродити втрачену доньку. Але завдяки нам у тебе зараз гарне життя! А те, що ми тобі ні про що не розповідали, що б це змінило?
— Хороше життя, — розсміялася дівчина, нарешті піднімаючись з підлоги. — Можливо. Та ось тільки це не моє життя! Я хотіла займатися карате, а не танцями. Не малювати годинами безперервно, намагаючись створити щось путнє, а гуляти на вулиці! Читати книги, врешті-решт! Я повинна була відповідати вигаданому тобою ідеалу!
— Заспокойся, — насупилася жінка, збираючи документи. — А свідоцтво про народження де?
— Забрала. Воно моє.
— Ну і нехай би лежало разом з усіма документами, так хоч не загубиться.
— Я вирішила орендувати квартиру, — сіпнулася Марійка. — А поки не знайду, поживу у подруги. Мені потрібно все це переварити.
Тепер дівчина почала багато чого розуміти. В тому числі і те, чому батьки, кожного разу розчаровуючись в її результатах, наполягали на тому, щоб вона продовжувала займатися в секціях. Адже це було те, чим хотіла займатися їхня рідна донька.
За матеріалами: Opivnichni kazky.
Фото ілюстративне.
