fbpx
Історії з життя
Жінка раптом подалася вперед, заглядаючи чоловікові у вічі, і серйозно запитала: — Довго ще збираєшся тягнути? Її терпіння не безмежне

Терпіння не безмежне.

– Оце так — Юрко з сумнівом оглянув галявину.

Кілька квітчастих фургонів, стриножені коні, галасливі замурзані діти, які веселяться в купах опалого листя, і одяг, який сохне на гілках, — нагадувала скоріше циганський табір, ніж цирковий майданчик. Те, що ця картина розгорнулася посеред міста в центральному парку, тільки додавало видовищу парадоксальності.

Артисти, очевидно, виступали просто неба (це в жовтні!) — у центрі галявини волога осіння земля була густо засипана тирсою, символізуючи імпровізований манеж. Замість намету та гімнастичних конструкцій — канат, натягнутий між деревами. А замість каси в них закликальник з блазнівським ковпаком у руках?

Однак, незважаючи на цей дикуватий антураж, цирк все ж таки привертав увагу — роззяви, які проходили повз, частенько косилися в бік фургонів.

Юра приїхав сюди за заявкою, залишеною в поштовій скриньці рекламної агенції, в якій він працював (дивна така заявка — без адреси відправника, натомість із криво намальованими завитками та дзвіночками по периметру аркуша). У ній йшлося про те, що бродячому цирку необхідні плакати для розклеювання містом.

Взагалі, він не хотів би спілкуватися із замовниками, а просто створювати рекламу. І не в осінній вогкості міста, а в теплому затишному офісі. Та й Марина, його колега, обіцяла принести сьогодні свою фірмову шарлотку.

Але завдання треба було виконувати, і зараз, дивлячись на стоянку цирку, Юра розумів, що це завдання буде непростим.

Рекламні плакати тут навряд чи допоможуть.

— Агов, хлопче! — він гукнув пробігаючого повз худого хлопця років десяти. — Де знайти директора?

Дитина дивилася на прибульця величезними смарагдовими очима. Тому навіть стало якось незручно від проникливого, зовсім не дитячого погляду.

— Директор живе у білому фургоні, — нарешті повідомило зеленооке диво, миттєво зникнувши з поля зору.

— У білому, значить, — промимрив Юра, крокуючи до далекого краю галявини.

Директором, як виявилося була струнка жінка, яка виглядала саме так, як і повинна виглядати артистка бродячого цирку: яскрава сукня, довге волосся, намистини, вплетені в тонкі кіски. Тільки очі — серйозні, проникливі й зелені — не дозволяли їй скотитися до зовнішності ярмаркової ворожки.

— Це ви хотіли замовити оголошення?

Панянка, яка сиділа на сходинці фургона, уважно оглянула Юру й кивнула у відповідь.

— Тоді мені потрібно, щоб ви заповнили цю анкету та.

— Ні! — жінка хрипко, але дружелюбно засміялася, перебивши Юрія. — Повір, анкети не те, що тобі потрібно!

— Вибачте?

Жінка раптом подалася вперед, заглядаючи чоловікові у вічі, і серйозно запитала:

— Довго ще збираєшся тягнути? Її терпіння не безмежне.

— Що? Ви взагалі про що?

Жінка кивнула, ніби в чомусь упевнившись і довірливо повідомила:

— Моя тобі порада: не чекай на фальшиву посмішку. Як тільки задзвенить дзвіночок — покажи те, що приховував!

Вона знову кивнула і піднялася зі сходинки, ховаючись у надрах фургона:

— А плакати нам уже не потрібні.

— Ага. Радий за вас! — крикнув їй услід Юра і пробурчав собі під ніс. — От фрики.

Ох, дарма він поїхав з офісу.

— Що вже сьогодні? Так швидко? — Юрко розгубився, застигнувши із затиснутим у пальцях олівцем.

— Так, я ж тобі ще місяць тому говорила.

Трохи нервово сіпнувши плечем, Марина поклала в сумку альбом — останню річ із тієї нехитрої поклажі, яку вона забирала з роботи. Незабаром цей альбом разом із фігуркою мультяшного ведмежати, пузатим чайним кухлем і самою Мариною опиниться в іншій рекламній фірмі, в іншому місті. У зовсім іншому житті.

І не буде більше дружного сміху та розмов за чаєм під час перерви. І довгих мовчазних поглядів, які говорять більше за слова. І лагідної теплої посмішки теж не буде.

Вона ж казала йому, що думає переїхати. І дивилася допитливо, чекаючи на реакцію. А він вважав, що у нього ще є час, не поспішав, чекав.

Чого, питається?

— Знаєш, нові місця, нові знайомства, — невлад сказала Марина. — Може, там пощастить більше?

— Так швидко, — знову повторив Юра і здригнувся, коли телефон Марини задзвенів голосним дзвіночком, сигналізуючи про повідомлення.

Щось стрепенулося на краю свідомості. Цей дзвіночок. Ох!

— Це таксі, — Марина вийшла з-за столу і накинула на плече сумку. — Ну що ж, мені вже час.

— Стривай! — Юра заметушився, майже з головою заліз у шухляду столу і витяг з його глибин товсту папку.

— Ось. Візьми.

Він знав, що його звичка творити за допомогою паперу та олівця, незважаючи на велику кількість новітніх технік, графічних програм і всілякої електроніки, що заполонила офіс, здається Марині дивною. І чарівною — щоразу, бачачи його малюнки, вона лагідно посміхалася.

Але ці малюнки вона ще не бачила. Ніхто не бачив.

— А що це? — Марина з цікавістю глянула на Юру і прийняла простягнуті папери. Він несподівано для себе зніяковів.

— По дорозі подивишся.

— Гаразд. Тоді, — вона зам’ялася, — бувай?

Він не відповідав, мовчки дивлячись на Марину, думав, що зараз він міг би.

— Бувай.

…ну, чи не міг.

Вона натягнуто посміхнулася і, повернувшись, зробила крок до дверей кабінету.

— Знаєш що, ні! Подивися зараз!

Марина зупинилася. Обернувшись, вона скинула з плеча сумку та розкрила папку. Перший аркуш. Другий. П’ятнадцятий.

— Мої руки зовсім не такі, хм-м, витончені. — Вона вдумливо вивчала черговий малюнок. — А очі не блакитні.

— Блакитні, — тихо заперечив Юрко. — Коли ти посміхаєшся.

Марина рвучко підвела погляд, з посмішкою оглядаючи друга. Її телефон обурено затремтів.

— Знову цей дзвіночок! — але вона навіть не спробувала відповісти на дзвінок і продовжувала дивитися на Юру, мов зачарована.

Він не зводив з неї очей.

— Твоє таксі.

— До біса таксі, — видихнула Марина і зробила крок до Юри.

Стрункий зеленоокий хлопчик старанно розкреслював аркуш паперу, прикусивши кінчик язика — для надійності. Закінчивши, він відклав лінійку і звернувся до матері, яка сиділа поруч:

— Готово. Що мені написати?

Жінка вдумливо покрутила в пальцях вплетений у волосся мініатюрний дзвіночок.

— Хм-м, пиши! Лікарю-ветеринару Власенко Олені Петрівні. Просимо вас відвідати наш цирк для огляду хворого коника.

Автор: Yevheniya Kelʹ.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page