“Я дуже люблю тебе, моя дівчинко” написала вона на клаптику паперу, згорнула його в трубочку і кинула у велику скляну банку.
Скоро та наповниться по вінця і можна буде закорковувати.
Як попередні 8. І брати нову.
– Мам, а можеш допомогти мені домалювати малюнок? – почулося з сусідньої кімнати
“Господи, тільки сіла..” – подумала жінка і знову відірвала шматочок паперу
“Я така щаслива, що ти у мене є!” Швидко прописала вона, згорнула і теж відправила в банку.
– Мааам, а що у нас на вечерю? Може зробиш запіканку?
– Віко, почекай, я зайнята!!! У нас ще макарони залишилися. Підігрій. Тільки акуратно.
Вона потерла виски і глибоко зітхнула.
Листок майже закінчився.
Її дев’ятирічна дочка чимось гриміла на кухні. Думати було неможливо.
– Мамо, тобі салат порізати? Котлету будеш чи сосиски зварити?
Жінка різко засунула шухляду столу. Знову не дали побути на самоті. Вічно комусь щось від неї треба.
Вона зайшла на кухню і побачила, що донька заляпана скатертину олією.
– Віко, ну що ти за дитина? Чому не можна бути акуратною? Я і так, як білка в колесі, а ще прислугою за вами ходи!
Дівчинка, яка тільки що весело бурмотіла під ніс якусь пісеньку, знітилася і насупилась.
– Я випадково… Я …
– У тебе все випадково! – перебила її мама. Плями, безлад, двійки! Суцільні випадковості!!! Що ти губи надула? Я що не маю рації?
– Маєш. Ледь чутно промовила донька.
Взяла свою тарілку і пішла до себе.
Їсти перехотілося.
Навіть запіканку. Яку дівчинка квапливо робила мамі, щоб здивувати її і порадувати. Так швидко, що прикро розлила олію, наспіх змащуючи форму.
“Ти наше маленьке сонечко і така розумничка!” – продовжила жінка писати на клаптиках паперу, повернувшись за стіл.
Коли-небудь вона подарує донці всі ці банки зі словами, що хотіла би їй сказати. Хотіла б, але завжди щось заважає. Ось як зараз.
А поки хай стоять. Ще не час…
І жінка відірвала наступний паперовий клаптик.
“Дитина потребує вашої любові найбільше саме тоді, коли вона найменше на неї заслуговує”
Автор: Вероніка Лiсечко.
